РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

-        Всеволод! Всеволод, прокидайся!

Дем’ян схвильовано потряс друга за плече, але той не подав жодних ознак життя. Просто лежав на підлозі власного пентхаусу серед пустих пляшок спиртного. Удушливий запах стухлості змушував елітні стіни гидливо кривитися. Це місце створене для сильних світу цього. І воно не пробачало слабкості. Погляд хлопця зачепився за маленький прозорий пакетик з якого викотилася до болі знайома пілюля. Зціпивши зуби він звернувся у німій молитві до Бога, з яким був слабо знайомий, і приклав два пальці до вени на шиї старого товариша.

-        Дякую, Господи. – полегшено видихнув відчувши слабкий пульс.

Всеволод повільно розплющив повіки жмурячись від яскравого сонця, що пробивалося крізь велике вікно. Пікання апарату вкупі з білими стінами змушували голову боліти ще сильніше. Жахливо хотілося пити і він потягнувся за склянкою на комоді та не зміг цього зробити через голку, що стирчала з руки.

-        З поверненням. – рознісся приглушений з нотками роздратування голос начальника служби безпеки.

-        Ага. Ласкаво просимо в пекло. – прохрипів Острозький обережно беручи з руки друга воду.

-        Ти сам його розпалюєш. Сам у ньому і гориш. – Дем’ян сів на крісло поруч із ліжком та склавши пальці у замок опустив голову. – Ти усвідомлюєш, що ми тебе з того світу дістали?!

-        Я вас про це не просив. – буркнув Острозький заплющуючи очі.

-        Не просив… - ехом протягнув хлопець. – Хочеш секрет? Я страшенно заздрив тобі. Не розумів, чому Аня обрала тебе, а не мене. Якби вона тоді погодилася, то я сховав би її десь у Європі, щоб ти ніколи не знайшов. І можливо навіть була б жива… Однак Анна вирішила інакше. – довга важка пауза гранітною плитою тиснула на скроні обом чоловікам. – Вона так сильно любила тебе, що мені залишалося лише відійти убік і мовчки спостерігати. Я вперше бачив такий вид безкорисливої і абсолютно чистої любові, яка приймає і нічого не вимагає взамін. Всепрощаюча…окрилююча… - важко зітхнув і потер очі, в яких чомусь защипало. – Я не знаю, бачить вона нас з неба чи ні. Але одне знаю напевно. Якщо б Аня побачила, у що ти перетворився, її б знудило. Вона зробила все можливе, аби ти виправив своє кляте життя. Фактично – принесла себе в жертву. А ти, як був слабаком, так ним і залишився. Ти ж, по суті, не боровся з жодним реальним ворогом. А завжди втікав від нього ховаючись у фейковій реальності алкоголю та наркотиків. Мені соромно за тебе. Ти не тільки змарнував її життя. А ще й зпоганив пам’ять про неї. Вона хотіла аби ти жив. – Дем’ян піднявся і не дивлячись на друга направився до дверей. – До речі… - зупинився у порозі. – Справи в компанії ідуть добре. Журналістів заспокоїли, акції знову ростуть. Всі важливі зустрічі перенесені на наступний тиждень. Якщо тобі це ще цікаво, звісно. І… сьогодні похорон. О п’ятій. Я приніс чисті речі. – кивнув на пакети в кутку. – Водій весь день чекатиме біля в’їзду у лікарню. На випадок, якщо захочеш з нею востаннє попрощатися. – і швидко озирнувшись вийшов.

Всеволод непорушно лежав беземоційно дивлячись у вікно. Здавалося, що його абсолютно не торкнувся монолог друга. Та насправді, глибоко в душі вирувала страшенна буря. Два голоси, які боролися за контролююче місце у свідомості. Один противно верещав, що життя без неї немає жодного сенсу. Інший тихо шепотів її лагідним тоном: «Побори себе. І тобі не буде страшним жодний ворог.»

Якби вона була поруч, то боротьба стала б значно легшою. Ця дівчина була його натхненням, додавала сили, забирала страх. А тепер… як жити без орієнтира? Коли не знаєш куди і навіщо ідеш.

На шиї щось вкололо і він торкнувся маленького срібного хрестика. Її подарунок. І раптом щось змінилося. Наче десь вдалині засвітився маяк. Чоловік підняв погляд до блакитного неба і тихо промовив.

-        Я не знаю… не знаю, Господи, навіщо ти мене тут так вперто тримаєш. Аня говорила, у тебе є на мене план. Я спробую. Тільки нічого не обіцяю. І ще… дякую.

Різка сонливість нахлинула сніговою лавиною і знеможене тіло не змогло опиратися.