РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Дар прощення – привілегія сильних. Слабкі не прощають.

Ніколи не грала у покер, але зараз навики покерфейсу мені дуже знадобилися б. Я стояла і розглядала хлопця у формі охорони біля височезних воріт не знаючи, як реагувати. Він також дивився на мене, жодним іншим рухом не зважаючи на мою присутність. Це був той самий охоронець, якому Батий прострелив.

Розправивши плечі я повільно направлялася до нього, але той ледь помітно замотав головою. І це був знак. Він тут аби допомогти мені.

Зробивши коло навколо клумби відправилася до дівчат, які неподалік гойдалися на широкій качелі. Та по дорозі все ж кинула на нього швидкий погляд і отримала схвалений кивок. По мірі того, як я підходила до дівчат, їх очі ставали все менш дружелюбними. Обличчя роздивитися було неможливо, адже їх прикривали хустини з тонкого дорогого шовку. Як і волосся. Здається, це називається хіджаб. Одягнені дівчата були у повністю закриті сукні з того ж матеріалу, що й хустки.

-        Привіт. – посміхнувшись промовила на англійській, з якою за цей місяць майже зріднилася.

У відповідь була тишина… і тут одна піднялася. Вони із заздрістю розглядали мій майже європейський зовнішній вигляд.

-        Ти наложниця Деніза? – дівчина просканувала мене недобрим поглядом.

-        Так. – я закивала радіючи, що хоч хтось тут знає англійську. – Ви теж? – зазирнула за її спину.

-        Ні. Ми з гарему Сейрана, його батька.

-        Усі?

Я приблизно порахувала, то їх тут було більше десяти. Гарем… середньовіччя якесь… Наскільки вони відстали? 

-        Це ще не всі. – вона кивнула мені і кудись направилася.

Я пішла слідом і не дарма… зупинилися ми в тіні мандаринового дерева позаду будинку. Дівчина відстібнула біля вуха застібку і хустина впала. Вона виявилася доволі привабливою і майже мого віку.

-        Тут скрізь охорона. А нам забороняють при чоловіках знаходитися із відкритим обличчям. – пояснила нервово озираючись. Схоже, Валід до тебе ще не добрався.

-        Хто?

-        Неважливо. Скоро сама дізнаєшся. Краще скажи, як ти залишилася жива і майже неушкоджена після ночі з Денізом? Навіть гематом не бачу… останній раз коли він приїжджав, роки чотири тому, дівчина до ранку не дожила. Мене ще тоді тут не було, але третя дружина розповідала. Він з того часу жив десь в Америці. А тепер, кажуть. – перейшла на шепіт. – Повернувся аби одружитися на Керенії і перейняти у діда бізнес. Тому, місце першої дружини тобі точно не світить. Навіть, якщо ти в цю ніч завагітніла. А от я скоро стану четвертою. – вона погладила живіт.

-        Вітаю. – промовила на автоматі намагаючись переварити почуте. – А тут ще хтось розмовляє англійською?

-        З наложниць? Ні. Тільки діти законних дружин Сейрана.

Щось загуділо і вона швидко прикрила обличчя.

-        Все. Він приїхав. Я побігла. Ще треба приготуватися. А ти заходь, поговоримо. А то з цими тупими курками скучно…

Ще якийсь час я блукала територію помічаючи в умі такі деталі, як камери, дерева біля забору по яких можна було перелізти, а також налагодила контакт із собаками. Тепер вони мене не приймали за чужу. Залишалося тільки вибрати вдалий час.

Повертаючись у будинок на ганку я стикнулася із дівчиною років 16-ти. Вона була у широкій чорній сукні, проте з неприкритою головою. Красиве каштанове волосся вільно розсипалося по плечах обрамляючи худеньке і аж надто бліде личко. Зойкнувши, вона приклала руку до чола і мало не втратила свідомість. Я допомогла їй сісти і взялася розстібати верхні ґудзики на сукні, щоб не стискали шию. Моя рука випадково торкнулася їй живота і я відчула незвичну округлість.

-        Ти… вагітна? – я нахмурилася розуміючи, що термін не малий.

Красиві блакитні очі налилися смертельним страхом.

-        Мовчи. Будь ласка. Мовчи. – залепетала англійською чим здивувала мене ще більше.

На наложницю вона не була схожа. Надто молода. Руки та шия були всипані ювелірними виробами із золота…

Строгий жіночий голос, що пролунав над нами, змусив здригнутися обох. Піднявши голову побачила високу струнку русоволосу жінку років 45-ти. У рисах її обличчя було щось схоже із дівчинкою. Вона присіла поруч і вже ніжніше заговорила до (за моїми підозрами) доньки. Та ж продовжувала зиркати на мене благальним поглядом. Кивнувши я піднялася і пішла далі. Зрештою, це не моя справа.

Заледве перуступила поріг своєї кімнати, як мій рот накрила величезна рука. Мало не посивіла від страху. Хоча, куди вже більше… та коли зрозуміла, що це знайомий охоронець, знову почала дихати. Хлопець витягнув телефон і почав щось набирати у перекладачі.

Через годину. Задній двір. Драбина біля забору.

Тільки встигла прочитати, як він сховав гаджет і швидко вийшов озираючись. До вказаного часу я була, як на голках. Ще й в голову закралася страхітлива думка: а раптом він від Батия? Може вони хочуть продати мене ще раз? Та вибору не було. Або ризик або…

Перехрестившись і попросивши у Бога допомоги вирішила не йти через парадний вхід, а вилізла через вікно. Драбину замасковану поміж трояндовими кущами я віднайшла не одразу. Їх шипи драпали мою шкіру до крові і рвали сукню. Але це було найменше про що я думала. Коли до свободи залишалося одна сходинка, раптом почула голоси. Повернувши голову побачила ту ж вагітну дівчинку за якою бігло двоє малюків. Злякавшись я одним поглядом благала її не піднімати ґвалт. Вона відкрила рот, а тоді голосно розсміялася привертаючи увагу дітей і обійнявши їх за плечі пішла далі.

Зіскочивши з двометрового муру я боляче підвернула ногу. Та через кілька секунд уже сильно шкутильгаючи подалася вперед. Куди іти я не мала поняття. Лише продовжувала шепотіти молитву. Вулиця була доволі вузька і встелена бруківкою, а височезні кам'яні забори навколо пригнічували. Ось вдалині замаячив автомобіль. Та в цю мить за спиною почувся  шум. Побігла швидше, однак… недовго музика звучала.