РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Де заборонено любити, там точно з'явиться любов. 

Через кілька секунд кров знову потекла по венах. На ньому була одягнена проста біла футболка і стильні звужені джинси. Тепер хлопець зовсім був не схожий на цих диких аборигенів.

-        Не переношу довгих сорочок. – промовив на чистій англійській та опустився на край ліжка.

Слова Айрін про його жорстокість і ненаситність досі гуділи в голові. Я підсувалася вище поки не вперлася у спинку.

-        Боїшся? – він підняв праву брову і я ствердно кивнула. – Дивно… а мені ти видалася доволі сміливою. – його вимова була зовсім без акценту і лилася так легко, наче він все життя прожив десь у Нью-Йорку. – Як тебе звати, «не рабиня»? – на обличчі з’явилося щось на кшталт посмішки.

-        Анна. – тихо промовила і побачивши, як пробує вимовляти, додала на американський манер. – Анет.

-        Анет. – повторив так, наче скуштував на смак. – Анет... – схоже, йому подобалося, як воно звучить. – Я – Деніз. – наголос падав на перший склад. – Але друзі називають Ден. І ти можеш.

Я знову кивнула. Незважаючи на те, що його голос звучав доволі привітно, а в очах плескалася цікавість, моє тіло залишалося, як натягнута струна.

-        Звідки ти? – він просто поставив поруч руку опираючись на неї, а мною сіпнуло немов від струму.

-        З України. – голос прозвучав трошки сміливіше.

-        Як ти тут опинилася?

-        Мене викрали і продали.

Хлопець шумно втягнув повітря через ніс і відвернувшись повільно видихнув. Мені здалося, що його вилиці непомітно поворухнулися. Проблиск надії наче падаючи зірка блиснув на горизонті. Та приймати її я не спішила, навчена гірким досвідом.

-        Аааа… де? Де той чоловік, що мене сюди привіз?

Він повернувся до мене цілим корпусом і знову торкнувся втомленим поглядом.

-        Поїхав додому. – і побачивши нерозуміння на моєму обличчі додав. – Ахмед подарував тебе мені на день народження.

-        Ааааа. – протягнула киваючи. – Вітаю.

Деніз якось дивно посміхнувся і схиливши голову направо пробігся по мені поглядом зверху вниз.

-        Дякую. Напевно ти бажаєш мені багато років щасливого життя?

-        Ні. – чесно відповіла спостерігаючи, як витягується його обличчя. До речі, доволі красиве обличчя. – Я бажаю Вам усвідомити, що ви тут усі дикі, жахливі звірі. І щоб до вас нарешті дійшла цивілізація.

Він закинув голову і голосно розсміявся. Хотів щось відповісти, але у двері постукали. Через секунду у кімнаті з’явилася жінка невизначеного віку у такому ж циганському одязі і з підносом у руках. Вклонившись, вона підійшла ближче, поставила на столик дві чашки, більше схожі на склянки без вушка, тарілку з якимось солодощами та не піднімаючи голови і не розвертаючись до нас спиною вийшла.

Він подав мені одну чашку, а другу взяв собі. Я не спішила куштувати.

-        Пий. – хлопець подав ще й ласощі. – Тобі треба набиратися сил.

-        Для чого? – знову підозріло зиркнула на чай.

Він зітхнув і відпив з моєї чашки відповідаючи на німе питання, що звучало між рядків.

-        Ти ж розумна і сама все розумієш. Їж.

-        Я не голодна.

Його слова відбили залишки апетиту. Надії також.  Постійний стрес давався в знаки. І тут шлунок по зрадницьки забурчав.

-        Хмммм… – підняв брову. – Ну якщо не хочеш їсти то ми перейдемо до більш цікавої частини нашого спілкування. Просто трапеза у нас займає до кількох годин і я не встиг підготуватися. Але це не проблема.

Він піднявся і я зіскочила хапаючи його за руку. Але один погляд змусив мене відпустити і прикритися ковдрою.

-        Я голодна. Просто ваша їжа дуже гостра, а від солодкого мене уже нудить…

-        Пізно. – холодно промовив та вийшов.

Я хаотично бігала по кімнаті намагаючись знайти вихід. Нічого, окрім втечі через вікно, придумати не могла. І коли вже наважилася двері відчинилися. Деніз повернувся швидше, ніж я очікувала. Побачивши мене біля відчиненого вікна спочатку здивувався, а тоді нахмурився.

-        Невже краще побувати у зубах собак, ніж у моїх руках?

Аж тепер я побачила, що він тримав величезний піднос із всілякою їжею.

-        я хоча б спробувала. – стисла плечима і закрила вікно.

Він поставив їжу на ліжко, а мій рот наповнився слиною. Там була в основному європейська кухня. Тарталетки з ікрою, закуски з червоної риби, сири та овочі… навіть багет. Кілька секунд провагавшись, я все-таки обережно сіла на ліжко і жадібно відкусила великий кусок багета, наплювавши на всі правила гарного тону.

Це була не тільки чудова можливість підкріпити сили, але й відтягнути час. Незважаючи на власні домисли з цим хлопцем можна було везти діалог. Такий шанс я не збиралася упускати. А він просто сидів і повільно жуючи спостерігав, як я запихаю в рот все підряд.

-        Скільки вам років? – мало не подавилася і запила усе чаєм.

-        27. А тобі?

-        21.

Я прослідкувала за його поглядом і одразу прикрилася ковдрою.

-        А чим ви займаєтеся? – притягнула піднос ближче до себе обережно куштуючи налисники з м'ясом.

-        Я щойно повернувся з Лос-Анджелесу, у мене там невеликий бізнес.

-        Який? – я непомітно розглядала його.

Ось так він був схожий на абсолютно звичайного хлопця. Тільки мені, як нікому відомо, наскільки оманлива буває зовнішність.

-        Їж давай. – уникнув відповіді і витягнув з кишені iPhone останньої моделі.

-        Ну, зрозуміло... – я зітхнула. – Теж людей продаєте, як м’ясо.

Він хмикнув, а правий кутик сіпнувся. І мовчки продовжив щось листати. Їжа втрачала свій смак. Схоже, мій план заговорити йому зуби з тріском провалився. Вкусила чергову тарталетку і відчула, як шлунок пронизав біль. Це занадто для нього. Особливо, після двотижневої відпустки. Відкинувшись на подушки я важко вдихнула тримаючись за живіт.