ПРОЛОГ

-         Відпустіть мене!

Горло пекло від крику та я не припиняла вириватися.

Однак в наступну мить з моєї голови зняли мішок і кров у жилах застила. Перед взором постало огидне обличчя, що криво посміхалося. Маленькі очі з пожовтілими яблуками прижмурено пропікали кривавим задоволенням. Батий. Привид з минулого, якого, як я думала, уже не існує. Той, хто кілька місяців намагався мене вбити. Работорговець, з чиїх лап я вирвала 20 дівчат. І майже хресний батько чоловіка, заради якого я втратила все: сім’ю, роботу, друзів…

-         Ну от і здибалися. – промовив із жахливим східним акцентом.

Тонкі губи розтягнулися оголюючи криві жовті зуби. По спині тоненьким струмком потік холодний піт. Мій погляд впав на перевернений догори ногами хрестик у його вусі. Це тільки зайвий раз підтвердило, що це не людина. А жахливе творіння тьми. І в нього немає нічого святого.

Озирнувшись, я усвідомила, що сиджу на задньому сидінні автомобіля, а мої руки зав’язані мотузкою.

-         Чого ти від мене хочеш?

Я намагалася, щоб мій голос звучав якомога впевненіше. Та зі страхом сперечатися важко.

-         Ти знаєш. – прохрипів не перестаючи мене розглядати із якимось збоченим захопленням. – Помсти.

Одне слово вдарило по вуха гострим кинджалом змушуючи здригнутися.

-         Острозький мене знайде. А тебе уб'є. І цього разу я його спиняти не буду.

Але підстаркуватий чоловік лише закинув голову і голосно розреготався. Довгий шрам робив перекошене обличчя ще жахливішим.

-         Правда? – різко припинив сміх і серйозно на мене подивився. – Думаєш, він буде тебе шукати? Після того, як заґвалтував і викинув на вулицю наче собаку. Після того, як вбив твого батька. Після того, як заплатив твоїй мачусі аби вигнала тебе з дому і зробив калікою твого друга, який був ні в чому не винен.

Я спробувала проковтнути клубок у горлі, але не змогла. Бо це був не клубок. Це була правда. А її не можна просто пережувати і виплюнути. Зате нею можна подавитися. Я її боялася. Не приймала цілком. Не хотіла дивитися у її гострі наче леза очі. Та він мене змусив. Ткнув, наче кота мордою у власний страх.

-         Ну і на десерт.

Витягнув з кишені маленький новенький телефон і увімкнувши на ньому відео розвернув перед моїм обличчям.

Всеволод Острозький сидів за столом у своєму кабінеті навпроти партнера по чорному бізнесу за кличкою Хан Батий. Батий підсунув до нього чорний кейс. Чоловік відкрив і глянувши на стопки зелених купюр ствердно кивнув.

-         Я можу її забирати? – пролунав голос Батия.

-         Забирай. Мені вона не потрібна. – відповів Острозький.

Чоловік, котрого я кохала більше за все на світі і якого так яро намагалася витягнути із тьми.

Вони потисли один одному руки і відео закінчилося. Як і моя віра у те, що він хоч трошки мене любив.

-         Ось така ціна заплачена за твою свободу. Всього-на-всього пів мільйона. – знову озвався жахливий чоловічок поруч.

-         Він не міг… - я слабо захитала головою уже не відчуваючи ні страху, ні болю, ні тугих мотузок.

-         Миле, наївне дитя… - він простягнув худі довгі пальці, як у Кощея і торкнувся мого обличчя. – Неможливо витягнути людину з того, чим вона сама являється.

Світ навколо в одну мить потьмянів ставши просто сірим. Як його очі. Густі тумани, в яких я блукала намагаючись знайти вихід і вивести його. Не вийшло. Програла. Game over.

-         Добре. – промовила на видиху не в силі навіть дихати. – Ти виграв. Відпусти мене. Навіщо я тобі тепер? Якби ти хотів мене вбити, то вже б убив.

-         Добра… - огидно протягнув і покрутив на пальці перстень у вигляді чорного черепа. – Вірна християнка. Чесна. Лагідна. Всепрощаюча. І чиста. Ти надто великий куш. Ти станеш моїм головним трофеєм. За тебе заплатять більше ніж за всіх отих овець, що ти випустила.

-         Ти горітимеш в пеклі. Ти це розумієш?

Я усвідомлювала, що своє рішення цей нелюд не змінив. Та все ж давала йому останній шанс.

-         Я і так горю. А тепер відпочивай. Попереду довга дорога.

Він сказав щось на невідомій мені мові, здається арабська, і хлопець, котрий сидів за кермом, передав йому маленький шприц. Не встигла я запанікувати, як Батий загнав голку у моє плече і випустив рідину.

Перед очима поплило, а руки і ноги наче налилися свинцем. Ще хвилина і я провалилася у темряву.

Мені навіть щось снилося. Його очі з краплинами срібла, що пестили моє обличчя. Вуста, котрі так ніжно цілували… обережно, лагідно, наче боялися заплямувати. Довгі тонкі пальці, що залишали палючий слід на місці, де торкалися. А потім вони зімкнулися на моїй шиї. І все тугіше стискали перекриваючи кисень. Я намагалася кричати та він все голосніше сміявся.

-         Іграшка…

___________________________________________________

-        Острозький… ти от хочеш повернути жінку, котра тебе ненавидить. – Дем’ян заклав руки на грудях і оперся об косяк. На його вустах грала посмішка безнадії, котру він уже не ховав від друга. – А ти за собою ніколи мазохістських нахилів не помічав? – за роки роботи на посаді начальника служби безпеки галицької корпорації STONE він навчився вибиратися з різних ситуацій, але ця здавалася зовсім без шансів.

-        Ненавидить… - ехом повторив генеральний директор дивлячись у пустоту. – А знаєш… ти правий… вона мене ненавидить.

-        Невже ти сподіваєшся, що після того, як ти її мало не зґвалтував, вона повернеться і одразу кинеться в твої обійми все пробачивши?

-        А я сподіваюся… що ненавидить, тому що любить. І не треба на мене так дивитися. Я правда не можу це до кінця пояснити… але поки я не переконався у протилежному… у мене є шанс.

-        Всеволод… - хлопець ще раз спробував достукатися до начальника.

-        Я сказав, шукай її!

Ще секунда і двері із силою грюкнули. Острозький втомлено сів у своє крісло, опустивши голову на стіл із грубого скла. Почуття провини роз’їдало його зсередини змушуючи щохвилинно виносити собі найсуворіший вирок.