РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Якщо хочеш насолоджуватися співом птахів, не купуй клітку. Посади дерево.

Доросле життя починається з відповідальності за власні рішення. Слабкі люди завжди знаходять винних, які їх спонукали до того чи іншого вибору. Сильні – мовчки приймають наслідки.

Я сиділа на нашій крихітній проте світлій кухні працюючи над черговим замовленням. Необхідно було розробити квітковий декор до святкування золотого весілля. Робота мала б відволікати. Та дивлячись на щасливі обличчя сімейної пари я падала у ще глибшу меланхолію. Монотонне постукування по клавішах ноутбука заспокоювало, створюючи видимість, ніби все гаразд.

-          Анет, ти досі не лягла? – зайшла заспана Айше.

Наливши у красивий келих соку, вона сперлася на підвіконня милуючись місячними променями. Кожної ночі у них купалися зорі, наввипередки красуючись перед місяцем. Як наречені перед нареченим.

-          Я зараз закінчу і лягаю. – відповіла їй не відводячи погляду від екрану.

Зізнатися, що просто боюся спати аби не залишитися сам на сам із думками, не змогла.

-          Ми вже це проходили. – вона важко зітхнула. – Двічі. Я не знаю що з вами є. Може пороблено... Але те, що вам не можна бачитися – це однозначно. Ваші зустрічі приносять лише біль і страждання. Напевно, рішення Всеволода вірне. Вибач.

Я лише кивнула намагаючись стримати сльози. Різко зате справедливо. Від правди взагалі важко заховатися. Вона носить дуже гострі шипи. Мабуть тому її так не люблять.

-          Скоро все пройде. – тихо продовжила дівчина. – Треба трішки потерпіти. Якщо захочеш поговорити, то ти знаєш, що я завжди на твоєму боці.

-          Дякую.

Як тільки я відкрила рот, сльози одразу прорвали оборону і хлинули. Не знаю скільки я проридала на плечі у цієї тендітної дівчинки, яка виросла у справжнього воїна. Рано чи пізно закінчується все. Біль. Страх. Плач.

Відчувши часткове полегшення я погодилася піти в ліжко. Та раптом помітила збентежене обличчя Айше.

-          Що таке?

Вона якось насторожено дивилася у вікно.

-          Там чоловік... підозрілий. Він уже кілька годин уже сидить на лавці. Ніби маніяк, що очікує жертву. Я набираю 911.

Дивно, що Айше, котра виховувалася у надзвичайно жорстоких обрядах, так гармонійно влилася в американську культуру. Я навіть мимоволі хіхікнула. Вона тісно співпрацювала з організацією Червоний хрест, допомагала у поліції і домах перестарілих.

За ці три роки всі змінилися.

Петро прийняв сан священства давши обіт безшлюбності. І поїхав на близький схід проповідником. Я вже звикла, що він місяцями не виходив на зв’язок, часто був побитий і сидів у в’язниці. Бути католицьким священником, де лише 13 відсотків християн, а інші мусульмани, не легко. Та, здається, він був щасливий у своєму виборі. Його проповіді викликали дуже серйозний резонанс у місцевій культурі, що не подобалося владі. Часто з проблемних ситуацій його витягав Деніз.

Останній, до речі, одружився. На Корнелії, як і хотів батько. Причини такого його вчинку я до кінця так і не зрозуміла. Можливо він просто не зміг конкурувати з Всеволодом, який хоч фізично був далеко, але ментально... Напевно, так було правильно. Дівчина заради нього таємно прийняла християнство. Удвох їм було легше насаджувати нові традиції. Деніз дуже цінує її вірність і відданість. Може колись по справжньому полюбить.

Маша пішла у монастир. Схоже, вона так і не змогла справитися із втратою Дем’яна. А там знайшла омріяний спокій. Ті рідкісні миті, коли ми могли поспілкуватися дівчина просто світилася. Нажаль, їх матір досі не змогла змиритися із вибором дітей. Особливо з відсутністю внуків. Та її можна зрозуміти. Все життя вона працювала за кордоном аби забезпечити дітям достойне майбутнє. З її точки зору.

Я також неодноразово задумувалася про монастир. Особливо після розмов із Машею. Та сильного потягу не відчувала. Ми з Айше тут розгорну активну християнську діяльність. Створили прицерковну біблійну спільноту. Запровадили вечір християнського кіно.

З мачухою і сестрою я розмовляла тричі на рік. На дні народження. Двічі просто пересилала певну суму коштів і мені цього було достатньо аби заспокоїти совість. Перший рік поступали пропозиції погостювати у мене за мій рахунок. Та я їх нахабно відхилила. Не варто брати на себе забагато.

Єдиний, хто пов’язував мене з минулим життям був Острозький. За ним я просто мовчки спостерігала в соціальних мережах. Вночі. Коли ніхто не бачив, а на серці нила рана.

Умивши обличчя я таки виглянула у вікно. На лавці під великим трояндовим кущем насправді сидів масивний чоловік у чорному спортивному джемпері. Його обличчя ховав капюшон.

Щось всередині мене затривожилося. В наступну мить він повернув голову і серце зробило кульбіт. Не відчуваючи землі під ногами я кинулася до дверей.

Всеволод повернувся. Вибігши на подвір’я застила на місці. У вухах шуміло, а світ перед очима розпливався.

Важко дихаючи я стояла не рухаючись. Ніби боялася злякати мить, що змахне крилами і зникне за горизонтом.

Острозький зробив крок до мене. Тоді ще один. І ще... Відстань все зменшувалася. Коли між нами залишилося менше пів метра різко впав на коліна міцно обхопивши мене руками. Його чоло вперлося у зону сонячного сплетіння визнаючи повну капітуляцію. Я нарешті вдихнула повні груди повітря обережно занурюючи руки у його волосся. Вперше, за весь час наших відносин прийшов спокій. Кров не кипіла, як океан під час шторму. Там панував штиль. Слова були зайві.

Будь яке рішення має наслідки. Любові без жертви не буває. Питання тільки в тому чи зможемо ми бути щасливими, несучи цю жертву чи вона стане для нас непосильним тягарем.

Щойно ми обоє дали німу згоду нести будь-які наслідки нашого союзу.