РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Не варто хвилюватися. У світі немає нічого страшнішого за нас самих. 

-          Ти впевнена у тому, що вчиняєш правильно? – Петро подав мені хустинку.

Я дивилася, як гріб з Дем’яном опускають у сиру землю і не могла стримувати сльози. Глибоко вдихнувши тільки негативно замотала головою. Я не була впевнена. Я хотіла спасти Всеволода. Якщо не від в’язниці, то принаймні від смерті. А не шукати докази чиєсь винуватості. Та механізм запущено. І відмотати назад уже було неможливо.

Похорон нагадував наскільки ми люди слабкі та нікчемні. Все життя граємося у перегони, воюємо, щось доказуємо, не розуміючи, як швидко все може обірватися. У Дем’яна були великі плани на це життя. Але... Він віддав його за мене. Хіба маю я тепер право на помилку? А найгірше, що досі не могла дивитися у вічі Марії. Боялася, що побачу там осуд. Якби не я, вони б напевне були щасливі. У них все тільки починалося...

Ніби прочитавши мої думки подруга зайшлася у риданнях. Її ноги підкосилися і ми з Петром заледве встигли підхопити, як вона втратила свідомість. Маша сама займалася похоронами і напевне це позначилося на її стані. Я тільки попросила дозволу оплатити все. Хоча це не компенсує навіть одного відсотка його жертви.

-          Маша, мені пора. – я погладила каштанове волосся у яке була вплетена чорна стрічка.

-          Уже?

Ми якраз прибули у ресторан, де мали справлятися поминки. Туб було багато людей... Якісь родичі, друзі, кілька охоронців і секретарів з корпорації. Хтозна де вона їх усіх знайшла... Але цьому напевне навчилася у Дем’яна. Він міг знайти будь-кого. З-під землі дістати.

-          Тобі потрібна моя допомога?

Дівчина лише негативно замотала головою.

-          Мені потрібен він...

Ще один ніж пройшов крізь серце. Я підняла погляд до неба не даючи вирватися сльозам.

-          Я знаю... Вибач.

-          Ти не винна. – вона судомно вдихнула.

Ми стояли не в силі навіть продовжувати розмову через жаль, сум та розпуку, яка огортала. А люди продовжували їсти, розмовляти і схоже навіть забули причину, з якої тут зібралися. Усі, крім батьків. Життя ішло вперед, сонце світило, птахи співали... Час зупинився лише для кількох осіб. І то не на довго. Та Дем’яна ніколи і не хвилювала думка інших людей. Тому...

-          Ось. – я поклала у руки Марії ключі та документи. – Я викупила його квартиру. – вона знаходилася поверхом нижче від квартири Острозького. – Роби з нею те, що вважаєш за потрібне.

-          Я прийняла рішення... я іду в монастир. – вона чомусь відвернула погляд.

-          Це... це чудове рішення. Та зараз ти на емоціях. Може дай собі ще трохи часу. Щоб твоє рішення випливало з любові до Бога, а не відчаю. – вона закивала важко зітхнувши. Відвернулася і потерла очі під якими залягли важкі тіні. – Може я відвезу тебе додому? – нею вже гойдав вітер.

-          Ні, я залишуся до кінця. Аби вони не понапивалися і ще многая літа не співали.

Для неї це було важливо і я її розуміла.

Під пильними поглядами охорони попрямувала до, поки що, свого броньованого кросовера. Попереду очікував вечір уже при думці про який починало нудити. Необхідно було підготуватися. Та не встигла я набрати номер Марка, як на екрані висвітлився знайомий абонент. Перша реакція була посмішка, а за нею почуття провини.

-          Анет... Привіт. Як ти? – голос Деніза був злегка стривожений.

-          Все добре. – якщо можна назвати добрим те, що відбувалося. Та про це я промовчала. – А як твої справи?

-          Давай відкладемо люб’язності на пізніше. Скажи, я можу привезти до тебе Айше з немовлям? На кілька тижнів. Потім заберу їх кудись в Європу.

-          Так, звісно. Щось сталося?

-          Батько про все дізнався. Він шукає її. Ми через годину вилітаємо чартером. Увечері будемо у вас.

Звісно, увечері було не надто зручно, зважаючи на мої плани, але відмовити не могла. Наказала негайно приготувати одну з корпоративних квартир. Так я користувалася своїм становищем наскільки могла.

Вже другу годину я сиділа у заміському будинку Безкровного розважаючи його своїми історіями. Він же систематично намагався мене споїти. Уже двічі довелося іти в туалет і скористатися двома пальцями аби звільнити шлунок від алкоголю і не дозволити затуманитися розуму. Сам прокурор уже добряче захмелів і почав розпускати руки присуваючись ближче.

-          А я розумію тепер Острозького... – протягнув руку і торкнувся моїх пальців. Ми сиділи за красивим столом одне навпроти одного. У кімнаті царювала напівтемрява а на стіні потріскував штучний камін. – Ти неймовірна жінка. Красива, сильна мудра.

-          Та щось все одно тебе бентежить. Чи не так? – я не забрала руки незважаючи на всю огиду.

-          Ти ж побувала на чорному ринку... Якийсь час мусіла жити в рабстві за їх законами...

Я зрозуміла до чого він хилить.

-          Божим чудом я залишилася незаймана. У тому сенсі мене не торкнувся жоден чоловік.

-          Фантастично. – захитав головою. – Бачиш... Так вже склалося, що незважаючи на всі свої можливості я досі один... Може просто не знайшлося достойної, яка змогла б сісти на трон поруч зі мною. Все є... А щастя немає... – мені на секунду навіть стало його жаль. – Я знаю що вдвічі старший за тебе і у мене діти твої ровесники та все ж... Якби я тобі запропонував дещо більше, ніж ділова дружба...

-          А ти не боїшся, що Острозький вийде з в’язниці і...

-          Не вийде. Я про все домовився. Одразу після суду він відправиться дуже далеко. А там через тиждень-другий випадково послизнеться в душі...

Я відчула, як до горла підступив клубок. Він говорив про це так, ніби збирався прибити муху.

-          Ти зблідла... Я тебе шокував? – він торкнувся пальцями мого обличчя. Важко виразити словами степінь огиди яку я відчувала.

-          Після всього пережитого мене важко шокувати. – я намагалася говорити якомога спокійніше.   – А все ж... Якщо спрацюють адвокати і засідання перенесуть? Чи він поміняє адвоката?