РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Якщо ти впав – це не означає, що пора здаватися. Це означає, що воїну необхідно відпочити.

Я нервово ходила навколо старого широкого дуба у одному з найстаріших парків Львова. Погода псувалася з кожною хвилиною в такт мого настрою. Сірі хмари підсували тривожні думки. Він запізнюється на майже на годину тому що... Передумав?! Захворів?! Щось сталося?! Гаджет навідріз відмовлявся розвіяти мої страхи раз у раз монотонно відповідаючи щось незрозуміле польською мовою.

-          Пані Анна?

Прозвучав за спиною чоловічий голос із красивим, м’яким акцентом.

-          Марк?! – полегшення на межі з істерикою вирвалося з мого горла.

Хлопець посміхнувся і легко обійняв мене цмокнувши у щоку.

-          Вибач, рейс затримали. – він винувати сіпнув плечима. Я тільки махнула рукою. – Ну що, ти готова до бою не на життя, а на смерть? – хмикнув підморгнувши.

-          А у мене є вибір? – важко зітхнула дивлячись як «непомітні» шафоподібні охоронці маскуються поміж дерев. Острозький скинув на мене цю фінансову бомбу під назвою корпорація Стоун без мого відома.

-          Я тут обдумав, все, що ти мені розповіла... Ти розумієш наскільки ця гра небезпечна? Тебе можуть банально «прибрати». А Острозький... він заслужив. Можна, коли все закінчиться, я йому добряче вріжу? – Марк говорив у звичній жартівливій манері, але серйозність це не могло приховати. Та й мені було не до жартів.

-          Я не відступлю без боротьби. Якби мова йшла тільки про гроші... Я не дозволю їм його убити. Це все одно що власноруч підписати смертний вирок.

Він кивнув все розуміючи. Взявши його під руку ми попрямували до великої чорної автівки з тонованими вікнами.

-          А ти не збираєшся привести себе до ладу? – запитав Марк розглядаючи мене, коли ми вже були майже біля фірми.

Він встиг закинути речі на одну з корпоративних квартир і навіть переодягнувся у дорогий стильний костюм.

-          А що зі мною не так? – я розглядила складки на темно-синій шифоновій сукні до п’ят. Напевно досі не відійшла від перебування у країні по той бік моря.

-          Аня ти безсумнівно красива. Але зараз більше схожа на вільну художницю, ніж на власницю мільярдної фірми. Ти маєш з’явитися там в образі холодної, мудрої, мовчазної бізнес-леді, а не беззахисної дівчинки.

Я мусіла визнати, що він правий. Аби зі мною рахувалися і хоча б щось розповіли треба виглядати відповідно. Тому дозволила відвести себе у дорогий брендовий бутик та салон краси.

Дивно... Я вперше переступала поріг корпорації STONE. Срібні величезні букви горделиво провели мене поглядом. Раніше, навіть проходячи повз, здавалося, що вони зверхньо сичали ревнуючи до свого господаря. Стоун. Камінь. Фірма повністю відображала характер свого хазяїна. Навіть зараз без нього вона була спантеличеною та не менш красивою.

Я подивилася на себе у дзеркальні двері. Білосніжний, строгий, фантастично дорогий костюм, сумочка якогось розрекламованого бренду і високі жахливо незручні підбори. Замість хвостика на потилиці красиве видовжене каре, а у волоссі оселилося кілька білих пасмів. Моя зовнішність за останній рік надто часто змінювалася під обставини. Головне, щоб серце залишалося стійким і непохитним.

-          Ви до кого? – мило посміхнулася дівчинка на рецепції.

-          До себе. – відповіла холодним тоном, якому мене навчив Марк.

Вона лише у нерозумінні підняла ідеальні брови кинувши швидкий погляд на охорону. Та хлопці у формі жодним чином не відреагували. І я полегшила задачу.

-          Я, Анна Миронівна Підлужна.

Дівчина, на бейджику якої писало Катерина, зблідла і з випучивши очі зробила крок назад, наче від привида. Та це була гарна ознака. Значить Орест не збрехав і тут направду не знали, що я жива. Сюрприз.

-          Вона зараз втратить свідомість. – повернулася до Марка.

Хлопець зумів вчасно підхопити секретарку аби та не розбила голову. Я подала їй води відчуваючи легке роздратування. У мене не була часу на сцени другого плану. Кожен день перебування Всеволода у слідчому ізоляторі міг бути останнім. Мені необхідно було зустрітися з адвокатом і за будь-які гроші витягнути Острозького. Або хоча б побачитися з ним, щоб розуміти, як діяти далі.

-          Що тут відбувається?

Всі повернулися на низьких грубий чоловічий голос. На ловця і звір біжить, як то кажуть... Орест приніс мені досьє на членів ради директорів цієї компанії, а також людей, які займали керівні посади. Цілий вечір я вивчала людей, їх цінності та слабкості. І зараз в метрі від мене стояв директор юридичного відділу Панченко Тарас Вікторович.

54 роки, тричі одружений, не гребував послугами повій, слово «мораль» для нього знаходилося десь поміж слів «старе» та «непотрібне». Проте першокласний адвокат. За останніх десять років жодної програної справи. Друзі у суді та прокуратурі.

Побачивши мене він широко посміхнувся та торкнувся масними губами моєї руки.

-          Ви зі страхової компанії? – приглядив лисину, ніби це мало якось покращити його образ. Та огрядний живіт говорив сам за себе.

-          Це... Це... Анна Підлужна. – відповіла за мене секретарка, котра вже трохи прийшла до тями.

Круглі червоні очі округлилися ще більше, що навіть смішило. Тільки мені було не до сміху. Бідний, бідний... Він протер спітніле чоло серветкою і на диво швидко оговтався.

-          Що ж... в такому випадку, необхідно зібрати термінову раду директорів. – в його голосі зникли забавні нотки, натомість прийшла серйозність та... Страх. Цю емоцію, хоч і добре приховану, я відчувала, наче бійцівська собака.

-          Авжеж. – я кивнула уважно спостерігаючи за ним.

Він кинувся кудись телефонувати та я його зупинила.

-          Нам варто поговорити. А Катерина і сама сповістить членів ради директорів про мою присутність і плоті та крові.

Панченко неохоче кивнув та відійшов зі мною убік.