Троянда пустелі

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ті, кого найважче любити, потребують цього найбільше.

 

Розмова з Марією була досить коротка, проте не менш важка. Мене мучили докори совісті, за те, що я її кинула одну в такому стані. Та це було найменшим із того зла, яке звалилося на наші голови.

На наші із Всеволодом голови.

У мене вже складалося враження, що як тільки ми наближаємося один до одного, одразу сиплються нещастя. Ніби прокляття якесь. Хоча таке буває лише у казках. Чи не лише...?

-          Тобі треба їхати, так?

Деніз стояв підперши косяк. Його погляд повільно блукав по мені шукаючи відповідей на свої запитання. Розчарування бриніло в низькому голосі навіть не намагаючись сховатися. Хоч я говорила на незрозумілій для нього мові, він і так все розумів.

Я опустила руку з телефоном і в безсиллі сіла на ліжко. Не наважуючись подивитися у вічі хлопцю просто кивнула головою. Вибачатися та щось пояснювати сенсу уже не було. Я настільки втомилася від хронічного почуття провини, що здавалося, воно уже тече по моїх венах.

-          Його арештували. – тихо промовила облуплюючи з нігтів блідо-рожевий лак.

-          Нема за що? – Деніс хмикнув, відпечатавши на слабкій посмішці гіркоту.

-          Я повинна...

-          Я знаю...

Я сиділа на борту красивого літака чартерного рейсу і дивилася у маленький ілюмінатор на хмари з іншої сторони. Навіть зверху вони були не менш прекрасні. Неподалік розмістився священник, який щось активно набирав у ноутбуці закривши вуха навушниками. Окрім нас, тут ще було кілька осіб екіпажу.

Взявши блокнот і ручку я намагалася якось зібрати до купи ту скупу інформацію, якою володіла, аби накреслити план дій.

Перше, що необхідно було зробити, це заявити про себе у поліції. Я жива і здорова. Адже у чому насправді звинувачували Острозького я не знала.

Друге... як виявилося з розповіді Маші, перед тим, як вирушити на мої пошуки Всеволод переписав на мене майже все своє рухоме і нерухоме майно, включаючи бізнес. Залишивши за собою лише квартиру і авто. Він був твердо переконаний, що я жива. А от у тому чи повернеться живим він – ні.

Третє. Оскільки мене офіційно немає в живих, а за словами подруги Острозький, скоріш за все, довго у в’язниці не проживе, то все перейде до рук його сестри і матері. Як прямих спадкоємців.

І четверте. Найбільш незрозуміле та заплутане. Приміщення, які залишилися після закриття всього незаконного бізнесу, дуже цікавили головного прокурора області Олександра Вікторовича Безкровного. Авжеж він знав про всі кримінальні дії та слугував прикриттям. Маша згадала, що поки вони шукали мене, Безкровний кілька разів намагався домовитися з Всеволодом про їх купівлю. Та Всеволод чомусь навідріз відмовився.

Чи міг прокурор його підставити? Не знаю... Можливо. Що робити? Не знаю... До кого звертатися? Не знаю... Хто в цій ситуації друг, а хто ворог?! Не знаю. Не знаю! НЕ ЗНАЮ!!!

Дем’ян усе знав. Він би сказав, що робити. Ну чому?! Біль у грудях посилився, а з ним прийшла і туга.  Зрозуміти наскільки щось тобі важливе можна тільки після втрати. Безповоротної втрати. Тоді так сильно хочеться хоча б раз ще побачити. Обійняти.

Ступивши на рідну землю я спробувала на смак рідне повітря. Воно направду тут було інше. Лагідніше. Добріше. Яскравіше.

На митниці офіцер шанобливо вклонився мені не надто ретельно перевіряючи мої документи. Його чомусь не насторожило навіть те, що я майже без багажу. І присутність поруч священника. Але це напевно через космічну вартість чартерного рейсу. І турецьке прізвище в паспорті.

-          Анна Миронівна?

Різко повернувшись я побачила високого статного чоловіка у військовій формі.

-          Ідіть за мною.

-          А ви хто? – у мене нарешті прорізався голос.

-          Демиденко Орест. Підполковник у відставці. Ваш новий начальник служби безпеки.

-          Мій?! – я слиною подавилася.

-          Ну Ви ж власниця контрольного пакету акцій корпорації STONE. А також кількох дочірніх  компаній та всіх капіталовкладень пана Острозького. – його голос звучав твердо і впевнено.

-          А хто Вам передав справи Дем’яна? – я не до кінця йому довіряла.

-          Дем’ян. Перед від’їздом. Я був його заступником. – він стояв широко розставивши ноги та тримаючи руки за спиною. Однак зрозумілості у його погляді не було. Скоріш повага. І готовність служити.

-          А Ви знаєте де Дем’ян? – підозріло прищурилася.

-          Нажаль. Співчуваю Вашій втраті. – його тон дещо пом’як.

-          Вас прислав Острозький?

-          Не зовсім. Він зараз дуже обмежений у можливостях давати накази. І передавати якусь інформацію йому теж небезпечно. Всі розмови прослуховуються.

-          Тоді звідки Ви знали, хто я і коли прилітаю?

-          Анна Миронівна, це моя робота. Я відповім на всі Ваші запитання, але давайте спочатку пройдемо до гелікоптера. Ми втрачаємо час.

Я не знала чи можу йому довіряти. Мені необхідно було поговорити з Всеволодом. Та зараз вибору не залишалося.

Долаючи чималу відстань з півдня України до Львова я мало милувалася оксамитовими краєвидами, які розбавляли жовто-гарячі поля. Мою голову діймали тривожні думки. Допоки поруч знаходився священник, було якось спокійніше. А зараз...

Найперше де я маю зупинитися аби банально прийняти душ? З квартири, де ми жили з батьком, мачуха вигнала мене одразу після його смерті. До подруги проситися соромно. Хіба готель... Гроші у мене були. Але я не знала, що мене чекає надалі. Без роботи, без даху над головою, без підтримки...

-          Ми на місці. – почувся голос Ореста у навушниках.

Я навіть не помітила, як гелікоптер приземлився на одній із елітних багатоповерхівок. Так, від міської метушні уже встигла відвикнути.

На табличці блимнули червоні цифри 17 і ліфт зупинився. Я знову захвилювалася, коли охоронець змусив мене вийти. Там я побачила ще двох молодих чоловіків у чорних футболках  з навушниками. Вони по черзі шанобливо привіталися. Орест вклав у мої руки ключі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше