РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Там, де почуття нас підводять, має втрутитися розум.

Піти не можна залишитися.

Кому кожен ставить сам для себе. 

Вибір. Рішення, котре може коштувати жалю на ціле життя.

Кажуть, між «так» і «ні» завжди вибирай «ні». Якщо ти насправді чогось хочеш, сумнівів не буде. А якщо ти застряг десь посередині? Якщо хочеш, щоб тебе підштовхнули? Поборолися. Забрали. Взяли на себе всю відповідальність і наслідки.

Я повільно піднімалася аби піти від Острозького назавжди. І навіть собі не зізнавалася, що шалено шукаю причин залишитися. Земля під моїми ногами була настільки тонка і хитка, що відлуння одного його слова могло вщент розтрощити всю впевненість мого рішення.

-         Аня. – він вхопив мене  за зап’ястя. Внутрішня гора похитнулася. – Посиди зі мною. – тихий оксамитовий голос вхопив вітер розносячи по узбережжі.

-         Назви хоча б одну причину. – шум хвиль глушив гуркіт серця, яке неслося галопом.

Місце де він його пальці обвивали мою шкіру палало вогнем. Це було так приємно. І водночас боляче.

-         Я люблю тебе.

Повітря навколо загусло викликаючи сирітки по тілу.

-         Ти не вмієш любити. – мій голос звучав глухо, наче з-під землі.

Чи було цього достатньо аби залишитися. Ні. Не знаю. Але ці слова стояли передо мною не даючи ступити крок.

-         Напевно. – він стиснув плечима відпускаючи мою руку. І вмить стало так холодно. Пусто. Самотньо. Страшно. – А ти? Ти вмієш? – підняв на мене сірі очі, які торкалися серця холодним сріблом.

На мене наче вилили відро холодної води. Я не була готова до такого запитання. Секунда ступору. Тишини. Хаосу думок. І відповідь прийшла. Ні апеляцій, ні оскаржень.

Я через силу змусила себе видихнути і повернувшись знову сіла поряд з Острозьким.

-         Ні. Мабуть, ні.

Ми вдивлялися у глибоке синє море, яке відчуваючи наш стан хвилювалося все більше.

-         Я тільки знаю... – продовжила після певних роздумів. – Що любові без жертви не буває.

Він хмикнув. Набрав у кулак піску та повільно пропустив його крізь пальці.

-         Ти пожертвувала своїм життям, аби я не занапастив своє. Я ризикнув своїм життям, аби врятувати тебе. Жертва звісно маленька... Чи треба були купити квіти?

Я посміхнулася. Напевно вперше за довгий час абсолютно щиро. І негативно замотала головою.

-         Не треба квітів. Тут немає де їх посадити. Вони помруть. – я підняла камінчик і кинула у неспокійну воду. – Та й... Твого життя мені цілком достатньо.

-         Аня... – його рука посунулася і наші мізинці торкнулися.

Хвиля солодкого тремтіння наче легкий розряд пронеслася по тілу. Я заплющила очі намагаючись тримати емоції у нормі. У доволі вільній нормі.

-         Аня... – його голос торкався не тіла. А серця. – Я винен. – я різко вдихнула, але аби видихнути довелося поборотися. – Я дуже завинив перед тобою. І... Я не знаю, як мені усе це виправити. Я не можу повернути час назад. Але я постараюся, замінити всі ті погані спогади новими, яскравими емоціями. Я посаджу на землі, котру випалив, троянди. І обіцяю, вони знову цвістимуть.

Ми віримо не тим, хто каже правду. А тим, кому хочемо вірити. При цьому прекрасно усвідомлюючи, що можемо знову отримати ніж у спину. Але вкотре надіємося, що цього не станеться.

Я не хотів... Щоб все так обернулося. Тоді... коли вийшла та стаття... Я дуже злився. Я не довіряв нікому... І напевно сам чекав вдалого часу аби довести, що всі люди зрадники. Я ніколи нікого не любив. Ні від кого не залежав. А тут ти... Та найгірше навіть не це. У ту мить, як ти увійшла в мою квартиру з шариками, я раптом усвідомив, що пробачив тобі навіть таку підлість. Що готовий пробачити усе на світі, аби ти тільки була поруч. Це повністю вибило мене з реальності. Мені хотілося роздерти свої груди і з м’ясом вирвати звідти тебе.  А натомість... Я вдарив і мало не згвалтував тебе. Тільки... Я мстив не тобі. А собі. Ненавидів себе за цю слабкість. Твоє прізвище було під статтею, яка зруйнувала моє життя. А я готовий був валятися у твоїх ногах, аби ти тільки залишалася поруч. Мені тоді здавалося, що я втрачаю здоровий глузд. Один звір з середини ричав «розірви її... Убий.» А я хотів тебе обійняти.

Мені здавалося, що вся його біль проходить крізь мене. Несміло я простягнула руку торкнувшись колючої щоки. Вітер доносив аромат його гелю для душу доводячи моє серце до межі, за якою істерика. Воно готове було у будь-яку мить зірватися і втікати.

Він заплющив очі потершись об мою долоню. Зрадливе серце пропустило удар. А через кілька секунд, що ехом відбивалися у вухах продовжив.

-         А коли зрозумів, що це насправді зробила не ти...

Від болі він навіть перестав дихати.

-         Вибач, що не повірив тобі.

Через силу я набрала в легені повітря і глухо промовила:

-         А ти дізнався, хто... Злив у пресу всю інформацію?

-         Моя сестра... Оля.

Я не могла прийняти цю інформацію. В голові ніяк не вкладалося, що рідна сестра могла так вчинити.

-         Але чому... вона ж усім тобі зобов’язана! – я повернулася подивившись на Всеволода.

-         Надто банально. Ревність. Не змогла змиритися з тим, що в моєму житті з’явилася ще одна жінка. Ну і з тим, що я перекрив їй фінансові потоки.

-         Мені жаль...

-         А мені ні. Я нарешті побачив її справжню суть. Я настільки заглибився у власні проблеми, що пропустив момент, як Батий підібрався до тебе.

-         Ну... зате я побувала закордоном. – нервово сіпнула плечми. – Давно хотіла познайомитися з якоюсь екзотичною культурою.

Я несла якусь нісенітницю, не вдумуючись у слова аби тільки заглушити внутрішній голос. На ньому ніби були сотні магнітів, які з невимовною силою тягнули мене.

-         Аня... – його пальці обхопили мої. – Досить... давай припинемо цю муку. – він потягнув мене до себе.

Я не могла опиратися. Ні, не так. Могла. Я не хотіла. Я була настільки внутрішньо вимучена власним жалем, болем, образами, заборонами, що вже просто не залишалося сил. Я дозволила йому притиснути себе до грудей.