РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

У її мовчанні було більше сенсу, ніж у крику мільйона жінок.

Іноді аби заспокоїтися необхідно від себе відчепитися. Припинити самобичування і приймати це життя таким, як воно є.

Ось уже п'ять днів я жила у радості, гармонії і вдячності. Ми з Денізом повернулися до Айше одразу після сватання, яке так і не відбулося. Йому необхідно було відпочити і набратися сил. А я насолоджувалася морем, сонцем та прекрасною компанією. Кожного вечора ми з Денізом розходилися по різних спальнях. А зранку я готувала усім сніданок. Охарактеризувати наші відносини було складно. Збоку ми виглядали як дуже близькі друзі. Ну або дуже сором’язлива пара. Головне, що обом було комфортно. А попереду ціле життя аби визначитися хто кому хто. Так я думала тоді. Та як виявилося… не так уже і багато часу нам залишалося.

-        Ти куди? – я проходила повз кімнату Деніза і побачила крізь відкриті двері, що він хаотично скидає речі у сумку.

Щось сталося… серце затремтіло.

-        Мені необхідно повернутися додому. Дідусеві стало гірше.

-        Що з ним? – чомусь до цього старого я була не байдужа.

-        Тиск високий. Рада директорів переживає, що він більше не може їх очолювати. У неділю відбудеться саміт, де оберуть нового голову.

-        Чому ти нервуєш? Я думала, що це питання вже вирішено... – тепер нервувати почала і я.

-        Вони вважають, що я надто молодий і не викликатиму поваги у інших. Ще й не одружений.

Я підійшла ближче, сіла на ліжко і задумалася. Тобто, статус чоловіка тут прямо залежить від кількості жінок і їх покори. Це наштовхувало на певні гіпотези. Тільки… Денізу вони не сподобаються.

-        Не хвилюйся. Я підготував бізнес-план кількох стартапів, накидав приблизну промову… та й зрештою, переймаю сімейний бізнес. Думаю, мені вдасться їх переконати. – він бережливо поцілував мене у скроню. – Молися. – попрямував до виходу.

-        Чекай! – перехопила його уже біля вхідних дверей. – А якщо… – пересилила себе. – Якщо я буду там танцювати? Мій перший дебют напевно запам’ятався…

-        Таке складно забути. – він посміхнувся і відразу посерйознішав. – Ні. Я не дозволю.

-        Послухай. – я схопила його за рукав. – Тільки уяви, як ти виростеш в їх очах, коли вони побачать, що ти зміг перевиховати навіть мене. Яка під страхом смерті не хотіла танцювати.

-        Перевиховав?! – він поперхнувся власною слиною.

Ще півгодини сперечань, аргументів, емоцій і… хлопець нарешті здався. У мене залишалося чотири дні аби підготувати новий танець. Він повинен був бути із гострим підтекстом та без відвертого зваблення. Айше допомогла мені пошити ідеальний костюм.

У сімейному гнізді Шахінів сьогодні знову було багатолюдно. Ступивши на красиве подвір’я мене захлиснуло відчуття дежавю. Тільки цього разу без тваринного паралізуючого страху. Ховаючи обличчя у капюшоні чорної накидки я намагалася максимально непомітно пройти у свою кімнату. На порозі, як і вперше, мене зустрів Валід.

-        Пані! – радісно закричав, а я схопилася за серце.

-        Т-ш-ш-ш… тихо. – я не дозволила йому вклонитися.

На нас звернули увагу кілька дівчат у відвертих костюмах. Валід прикрикнув на них і кудись відправив.

-        Ви будете танцювати? – його круглі очі округлилися ще більше, коли у кімнаті я скинула накидку.

-        Буду. – видихнула.

Зараз я уже не була так впевнена в успіху власного задуму. Десь під ложечкою неприємно лоскотало.

-        Можеш найти мені стиліста?

-        Найкращого! – він цмокнув і змахнувши рукою кудись побіг.

Довга дорога залишила на моєму обличчі свої темні сліди і добре було б їх приховати. Та й з волоссям щось зробити не завадило б. за місяць воно відросло і з подовженого стильного каре перетворилося у казна-що.

Я повільно ступала по пустому темному коридорі перемагаючи нудоту, котра підкрадалася до горла через хвилювання. Сильно захотілося пити. В голові все гучніше кричали думки. Правильно я вчиняю? Чи не спокушу цим танцем когось до гріха? Що буде зі мною після того, як Деніз стане старійшиною? Аби залишитися з ним мені необхідно залишитися тут. І прийняти правила гри. Чи готова я до такої жертви? А що взагалі я відчуваю до хлопця? Чи не плутаю цю теплоту з вдячністю? А може таким і має бути ідеальний союз… а почуття прийдуть пізніше.

У мить, коли я вже була біля входу, в гостьову кімнату де засідали члени ради старійшин, виникло дике, майже непоборне бажання втекти. Страх. Страх, що я не вивезу наслідки свого вчинку. Страх, що доведеться за них відповідати. Та давати задню уже було пізно.

Побачивши мене Валід махнув рукою і світло скрізь погасло. Музиканти повільно затягнули ту саму мелодію desert rose, тільки в сучасній обробці. Коли, десь з кута, на мене полився промінь із прожектора різко скинула накидку показуючись у всій красі.

Я сиділа на колінах закинувши голову назад а на грудях лежав важкий довгий меч. Повільно піднявшись почала плавно рухатися. Меч був головним героєм цього танцю. А ще символом смерті, війни і страху. Я хотіла показати наскільки він небезпечний і при тому нікчемний. На мені була сукня із білосніжного шовку, ніби в нареченої. Вона складалася з топа з довгими широкими рукавами, які були розрізані повздовж і при русі показували частини голої руки. А також довга широка спідниця із чотирма розрізами вище коліна. Ззаду, на маківці, було причеплено щось на кшталт фати, а обличчя прикривала спеціальна прикраса із золотих ланцюжків. Подарок Деніза.

Все проходило добре. Я розслабилася віддавшись красивій мелодії. На людей намагалася не дивитися аби їх реакція не збила мене з ритму. І раптом, крутнувшись навколо меча мій погляд зачепився за пару сивих очей, ніби налитих сріблом. Дихання збилося, а у вухах зашуміло, так наче там гриміли тисячі барабанів. Ці очі належали високому чоловіку у національному одязі. Тільки, обличчя його прикрити таркатою хусткою, як у тих, що супроводжують каравани. Не втримавши рівноваги я полетіла на землю. Та болю не відчула зовсім. Лише одна думка пульсувала в голові.