РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Немає вітру – не муч вітрила. Бери весла.

Ненависть. Ви коли-небудь задумувалися чому люди ненавидять один одного? З якого джерела живиться це бридке почуття? Часто ненависть штовхає людей на необдумані, а головне, незворотні вчинки. Які нищать і свого власника. А все через страх. Так. Страх. Ми боїмося, що нам зашкодять. Або вже зашкодили. І це може повторитися. І боїмося ми того чого не існує. Того, що ще не сталося. І можливо ніколи не станеться. Однак страх засліплює очі, розростається до рівня параної, змушуючи нас бити наввипередки. Якщо ми звісно дозволимо йому це…  А потім він іде звітувати про свій успіх гордині. Матері всіх гріхів. Ось в чому річ. Гординя. Найстрашніше. Найпідступніше. Найогидніше. Найнепомітніше. І найнебезпечніше явище, у якого тисячі масок.

Це все в ім’я добра.

Я заради тебе.

Треба мати гідність.

-        Ні у вогні не гориш, ні у воді не тонеш. – гидливо виплюнула жінка.

-        Ні отрута не діє. – добавила я пильно вдивляючись у ошаліле від злості обличчя.

І мої найгірші пропущення нажаль справдилися. Вона навіть не намагалася заперечити. Лише міцніше притисла до грудей згорток, що тихо пхинькав.

-        Куди Ви несете дитину? – я підійшла ближче.

-        Тихо! Тихіше! Якщо, нас увидять…

-        Нас побачать. Якщо Ви не повернете дитя її матері.

Я не була впевнена, що чинила правильно. Але всередині щось підказувало.

-        Я отдам єво у хорошу сем'ю. Так всем будет лучше.

-        Якщо Ви це зробите, то я все розкажу Денізу. – я потягнула руки аби забрати дитину.

-        Іх убьют. Ты не понимаешь?

-        Ну тоді відправте доньку кудись, буцімто на навчання, де вона могла б з дитиною бути в безпеці.

-        Селім не позволит. Он уже вибрав ей жениха.

В коридорі почувся шум і ми обидві зляканого озирнулися. Це бігла заплакана Айше. Я не зчулася, як жінка буквально впихнула в мої руки дитя.

-        Що ти робиш тут з моїм немовлям? – дівчина шмигнула носом недовірливо дивлячись на мене.

І знову довелося перейти на англійську.

-        Я просто ішла молитися…

-        Не вір їй. – перебила мене Ярен. – Вона хотіла украсти твого сина. Та я завадила.

-        Що? – дівчина вирвала з моїх рук дитину.

-        Я не… це неправда! – але говорити вже не було кому. Айше пішла геть.

-        Рано чи пізно правда вийде на поверхню. – повернулася до жінки.

-        Ну і пожалуйся. Обично она спливаєг, когда уже нікому не нужна. А у меня будет время. Я не дам тебе уничтожить будущие моей дочери. Она вийде замуж за хорошого мужчину і наражає єщьо кучу детей. – і пішла зачепивши мене плечем.

Прокинулася я після полудня. Голова гуділа, наче там оселився вулик, а тіло було ще більше втомлене, ніж коли лягала. Повертілася у ліжку та заснути уже не змогла. Деніза не було.

Піднявшись, побачила на тумбі обід та білий конверт. А на ньому надпис нерівними буквами.

Найкращій та найсміливішій дівчині на планеті.

Посміхнувшись сама до себе дістала звідти і записку.

Будь готова о 15:00 біля воріт.

А це вже цікаво. Залишалося півгодини. Торкнутися їжі, що стояла на комоді я не наважилася. Особливо, після ранкового рандеву з пані Шахін. Тому відразу побігла в душ. Вибрати одяг виявилося нелегкою задачею. Я не знала куди і навіщо ми поїдемо, тому одягнула закриту сукню з легкого шифону до п'ят темно-синього кольору. А також накинула на плечі шарф, щоб у будь-який момент можна було прикрити голову.

Біля воріт мене чекав не Деніз, а той самий охоронець, якому Батий прострелив руку. Він простягнув мені ще один конверт.

Для принцеси східного королівства.

Всередині знову була записка.

Не хвилюйся. Їдь з ним. Я уже чекаю.

По спині побігли приємні мурашки.

Дорогою я спробувала розговорити охоронця. Ну як розговорити… я надиктовувала питання на перекладач, а він відповідав тим самим способом. Виявилося, що йому 25 років, звати Хамас. А от куди і для чого ми їдемо сказати навідріз відмовився. Лише кілька разів повторив, що таке розпорядження хазяїна. Ну і вибачився. За той випадок у Батия.

15:00 є годиною Божого милосердя. Тому решту дороги я провела у молитві. Авто плавно зупинилося змушуючи мене відірватися від думок. Дверцята одразу відчинилася і я побачила простягнену руку Деніза. На секундочку погляд зачепився за красиво сповзаючи вени. Чисто жіноче естетичне задоволення десь глибоко всередині замуркотіло. Пороздумувати над тим добрий це сигнал для мене чи ні я не встигла.

Тільки ступила на розпечений пісок, як обличчя одразу схопив в обійми гарячий сухий вітер. Тепер я зрозуміла, чому обличчя тут прикривають. Так дихати легше. Деніз заховав мої очі за своєю долонею і розвернувши на 180° змусив зробити кілька кроків. Така невідомість приємно лоскотала нервові закінчення. Я уже і забула, як це… відчувати. Або не відчувати страху.

На нас чекала пара прекрасних коней, наче зітканих з найкращих фантазій. Оди білосніжний, як пухнастий сніг. Інший – чорніший за саму ніч. Обидва високі, довгогриві, самодостатні.

-        Обирай.

Я обережно торкнулася чорного жеребця. Він спочатку не довірливо роздув ніздрі, але через кілька секунд подався вперед покірно дозволяючи себе попестити.

-        Навіть не сумнівався, що ти обереш Оскара. – посміхнувся Ден спостерігаючи за нашою ідилією. – Що ж… тоді мені дістанеться Лала.

-        Вони прекрасні. – я сумно зітхнула. – Та я ніколи не була у сідлі.

-        Боїшся?

Здається, хлопець зараз давав мені вибір.

-        Ні. – замотала головою.

-        Тоді сідай.

Він провів короткий інструктаж і допоміг сісти на красеня. Оскар сприйняв мене спокійно, не брикав і не фиркав. Деніз їхав поруч допомагаючи тримати вуздечку. Коні неспішно рухалися вперед, а я насолоджувалася миттю не задаючи жодних питань. Зрештою, переді мною постала картина, яка перевищила всі очікування.