РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Існує два способи стати щасливим: поліпшити реальність чи знизити очікування.

Здавалося б що може бути легше ніж випустити звук зі свого горла. Та є слова, які вперто не хочуть складатися в речення. А язик просто не повертається.

Я дивилася на цього чудового хлопця і не знала, як повідомити, що його улюблена шістнадцятирічна сестра народила невідомо від кого. І він знає, що її чекає, якщо про це дізнаються.

-        Поки ти думаєш, я скажу першим. Ми знайшли кількох дівчат з тієї партії, яку Батий віз разом із тобою. Серед них Тетяна Кулик, про яку ти говорила. Вона в приватному секторі. Ще три в борделі.

-        Правда?! – я кинулася його обіймати. – То це означає, що ти повертаєшся до справ?

Він ніжно пригорнув мене до себе і погладив по волоссі.

-        Частково. Я змушений перейняти владу від дідуся, поки до неї не добрався хтось інший. Менш лояльний…

Його телефон задзвонив і мені довелося відсунутися. Хоча, по правді кажучи, ці обійми доволі приємні. Глянувши на екран хлопець одразу посерйознішав і натиснув кнопку відбою.

-        Цю ніч ще переночуєш у мене. – промовив направляючись до виходу.

-        Ти хочеш щоб я вам свічку тримала? – не знаю як це вирвалося з мого рота. Авжеж він не залишить нас обох у своїй спальні. Та іноді наш язик працює швидше ніж мізки.

Деніз спочатку нахмурився, напевно не до кінця зрозумівши ідіому, мій англійський був занадто прямолінійний і явно тягнув кота за хвіст, а тоді розсміявся.

-        Ревнуєш? – в його тоні з’явилася незвична грайливість.

-        Ще чого. Просто мені здалося, ти був іншої думки про наложниць. Чи слова і дії не одне і теж?

-        Я говорив про тих дівчат, яких тримають тут силоміць. А Езра чудово усвідомлює, що її чекає. І цілком не проти. Навіть навпаки.

Не знаю фліртував він зі мною в ту мить чи навмисне дражнив аби вивести на емоції та я велася.

-        Вона просто не знає, що є інше життя.

-        Знає. Вона якийсь час жила у Відні. Прийняла іслам і спеціально приїхала сюди аби вийти заміж або стати наложницею багато шейха.

-        Мммм…. – більше аргументів у мене не було.

-        Анет. –  він знову підійшов ближче. – Мама купила її тому, що вважає ніби я занадто прив’язався до тебе. Це все, що тобі необхідно знати. Езра знаходиться в одній із кімнат гарему. А ти бери все необхідне і йди до мене. До речі… там тебе чекає сюрприз.

І пішов.

Аналізувати власні емоції не хотілося. Тим паче, я відчувала сором за цю поведінку і виправдовувала себе лише хвилюванням за ту дівчинку.

На ліжку Деніза лежало дві коробки перев’язані червоною стрічкою. обережно розпакувавши більшу знайшла там макбук. У іншій спокійно лежав новенький iPhone. Мої думки загубилися у хаосі не знаючи, що робити далі. Як можна приймати такий дорогий подарунок від людини, котра і так зробила для тебе стільки добра. Та, зрештою, відмовлятися теж було дурістю. Обидва гаджети були налаштовані та готові до роботи. Причому на українській мові. І такі необхідні мені тут…

Деніз повернувся до кімнати доволі пізно. Якби я не вивчала новенький телефон, то напевно уже і спала б. На радощах знову кинулася йому на шию. Це починало у звичку. Схоже, що він не одразу зрозумів, що ховається за моїм поривом ніжності. Адже спочатку міцно обійняв… А уже через кілька секунд обережно відсторонився. Мені навіть здалося, що я помітила тінь розчарування на його красивому обличчі.

-        Анет. – легко посміхнувся. – У тебе дуже багато запитань. Я не завжди поруч. А так…. – він кивнув на iPhone. – Мені буде спокійніше. Та й ти матимеш чим зайнятися… до від'їзду. – акуратно торкнувся мого плеча та пішов у ванну.

А я залишилася стояти з якимось металевим присмаком у роті. Авжеж я була рада, що скоро опинюся дома. Але… і схоже в нього теж було це «але».

-        Ти куди? – я вперше побачила його у зручному спортивному костюмі.

Та хвилювання прийшло, коли він начепив на голову чорну кепку і сховав під кофту револьвер. Перша думка, що він дізнався про сестру і йде розбиратися з батьком дитини.

-        Лягай спати. Я скоро повернуся.

-        Стій! Я з тобою.

Однак він не лише не відповів, а ще й швидко вийшов замкнувши мене у кімнаті. Недовго думаючи я вискочила у вікно, мало не придушивши собаку. Але той покірно промовчав. Пообдиравши руки до крові у трояндових кущах і тричі впавши у клумбі з квітами, я все ж встигла перехопити його біля воріт.

-        Або ти береш мене із собою, або я тебе нікуди не відпущу.

Шантаж звісно такий собі… будь-хто з охоронців міг легко закинути мене на плече та повернути у дім. Однак хлопець важко зітхнув і промовив.

-        Якщо все пройде добре, Тетяна Кулик опиниться у безпечному місці. Все. Повертайся у дім.

Він поцілував мене у чоло ніби прощаючись.

-        Ні. Будь ласка. Я можу допомогти.

-        Анет.

-        Ти не розумієш… я обіцяла, що прийду по неї. Будь ласка.

Хлопець прикрив очі і негативно замотав головою.

-        А може хай, справді, їде з нами.

Я підстрибнула від невідомого голосу за спиною. Це був Марк.

-        Вона зможе відволікти охорону. А ми проберемося в дім. – він навів ще кілька аргументів і Деніз погодився мало не вбивши того поглядом.

Та все ж потряс перед моїм носом вказівним пальцем грізно наказавши сидіти тихо. Мені залишалося лише кивнути.

До будинку падишаха ми їхали майже дві години. Деніз мовчав, а Марк проводив інструктаж час від часу жартуючи. Та чомусь розмова постійно зводилася до Острозького.

-        Мені шепнули друзі, що Всеволод зараз у клініці. Передозування.

Моє серце пропустило удар занивши. Ні. Я не маю права переживати. Я не маю права думати про нього. Деніз нервував, хоч і приховував це. Особливо, коли ми з Марком переходили на українську, якої він не розумів. Тому змусивши себе дихати рівно, я відповіла на англійській.