РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Менше нарікай більше дякуй

Є слова, які краще не вимовляти. Є питання, які краще не озвучувати. Якби ми усвідомлювали, якою силою володіють наші слова, то напевно б мовчали. Вони вміють вбивати. Їх леза набагато гостріші, ніж кинджали самураїв. І б'ють без промаху. Вони вміють оживляти, лікувати, піднімати… тільки вибір, як завжди, за нами.

От і зараз, просте речення сказане на англійській мові змусило мене забути про фізичний біль. Розвернувшись я вдивлялася у темніші за саму ніч очі, котрі приховували набагато більше, ніж показували.

-        Він не приїде тебе рятувати. – знову промовив ігноруючи інше запитання, що висіло між нами. – Якщо ти досі на це сподіваєшся…

-        Я не сподіваюся. – глухо промовила опустивши голову.

Десь глибоко всередині все одно защемило.

-        Для нього тебе більше не існує.

І тут я нахмурилася. Вони, що знайомі?

-        Як власне і для всіх інших. – додав.

-        В якому сенсі?

Мені постійно здавалося, що я неправильно перекладаю його слова.

-        В прямому. За офіційними джерелами ти загинула в автокатастрофі. Разом із Батиєм.

Він витягнув з кишені одну сторінку якоїсь газети і розклавши подав мені. Що там написано я не розуміла. Однак, два великих фото говорили самі за себе. На одному обвуглений автомобіль. На іншому моє обличчя.

-        Що це означає? Батий теж загинув?

-        Не знаю… скоріш за все це просто вдале інсценування.

-        Для кого? Звідки ти це все знаєш? Хто ти? – я зіп’ялася на ноги і почала намотувати кола по кімнаті.

-        Якийсь час я займався тим, що допомагав вивозити в Європу людей, які потрапили на чорний ринок, полонених, а також жінок і дітей із зон бойових дій. Батий один з найбільших постачальників. Особисто з ним я не знайомий, але в його команді працював мій приятель, котрий зливав усю інформацію. Та й зараз певні зв'язки залишилися. Мені сказали, що йому тебе продав твій наречений. Це правда?

Судомно вдихнувши я знову сіла поруч і склала руки в замок. Відвертість за відвертість?

-        Всеволод був партнером Батия… знаходив для нього ексклюзивний товар. Я їм зірвала останню масштабну партію. За що й поплатилася… напевно.

-        Як ти могла з ним зустрічатися? – він закінчив мастити рану якоюсь маззю.

-        Я… хотіла допомогти йому. Він… непогана людина. Просто…

-        Просто зв’язався з поганою компанією. – скривився хлопець. – Ти говориш, як матір проблемного підлітка. Або тобі подобається себе обманювати. Кожен робить свій вибір.

-        Ти нічого про нього не знаєш! Тому не маєш жодного права так говорити!

Кажуть, що ніщо не викликає більшого обурення, як невизнана правда. В даному мить це було про мене. Одна справа подумки усвідомлювати, що я була тільки іграшкою в руках психопата. А зовсім інша вголос визнати це.

-        Ну то розкажи. – Деніз спокійно спостерігав за моєю не надто адекватною реакцією. –  Наприклад, як ви познайомилися.

І тут мені наче хтось дав під дих. Здавалося б, що тут складного? Всі згадують першу зустріч із коханою людиною з посмішкою на вустах. Тільки не в моєму випадку.

-        Він переплутав мене з повією і намагався зґвалтувати. – вголос це звучало просто жахливо.

Знати і чути таку правду – це наче різниця між дивитися вглиб провалля і летіти вниз. Хлопець  закашлявся і потерши чоло опустив голову.

-        А далі? Не розумію, які відносини можна мати із такою людиною?

-        Далі… він знайшов мене і захотів довести почати до кінця. Тільки уже способом переговорів. навіть кошти пропонував. Я, звісно, відмовила… можливо на тому все б і закінчилося, якби не один випадок… мене намагалися отруїти. Він врятував. І якимось дивним чином наші зустрічі ставали все частішими. Ми пізнавали один одного. Я зрозуміла причину його жорстокості. Навіть спробувала допомогти. Але не встигла… мене підставили. А він повірив, що я злила всю інформацію про нього пресі. І все. Батий. Пустеля. Ти.

«  - Ні, будь ласка… ні! Не роби цього…

Та він наче оскаженілий звір продовжував зривати з мене одяг залишаючи на тілі сліди від укусів.

-        Я тобі майже повірив... – шепотів зализуючи місця де впивалися його зуби. – А тепер я не куплюся на твоє невинне личко. Ти за все відповіси.

-        Я ніколи не зроблю нічого проти твоєї волі. – прошепотіла.

Потім ще раз… і ще. Ці слова були моєю останньою надією. Його слова. Обіцянка, яку він дав мені ще на початку. Своєрідне «стоп-слово».

Хлопець помалу приходив до тями і зрештою піднявся залишивши мене тремтіти.

-        Пішла геть. Я сказав, пішла геть! І не думай, що це кінець… ти за все відповіси.»

-        А хочеш, ми йому помстимося?

Голос Деніза вивів мене з туману болючих спогадів.

-        Що? Аааа… ні, не хочу. Інакше, це буде якийсь безкінечний круг помсти.

-        Ти його досі любиш?

У мене не було відповіді. Краще сказати була звісно, але вона мені не подобалася. Та Деніз зрозумів усе без слів.

-        У тебе просто стокгольмський синдром.

Я хмикнула. Колись мені те ж саме втокмачувала подруга.

-        І як кожна хвороба, вона лікується. А я тобі в цьому допоможу.

Він піднявся та направився до виходу.

-        Ти не віриш у кохання?

-        Кохання? – озирнувся. – Це лише набір гормонів: серотонін, окситоцин і кортизол. Їх доволі легко підмінити чимось іншим. Наприклад, шоколадкою. Вони не вартують тих безумств, на які ідуть люди.

-        Ти просто ще не знайшов ту єдину, яка змусить тебе передумати.

Я не бачила його обличчя, але чомусь здавалося, що він посміхається. Його плечі розправилися, однак голова так і не повернулася до мене.

-        Кохання, як і смерть, не шукають. Вони самі приходять. І їх реальність дуже відрізняється від наших романтизованих сподівань. Випий обезболююче.