Троянда пустелі

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

-        Ну? Ти знайшов її? – по просторому кабінеті залитому сонячним світлом рознісся  низький чоловічий голос.

-        Знайшов. – кивнув високий спортивний хлопець, який щойно переступив поріг.

Його голова була опущена, а очі ховалися за стильними авіаторами. Він крутив у пальцях чорну запальничку час від часу стискаючи. Від хлопця пахло поганими звістками, за які у середньовіччі залишали життя. І в якомусь сенсі він їх розумів. Однак, краще, якщо друг почує це від нього. Хоча б проконтролює наслідки.

-        І? Де вона? – чоловік, що сидів за широким столом із червоного дерева напружився не зводячи очей зі свого начальника служби безпеки. Те, що він бачив, йому не подобалося, але надія, як то кажуть…

-        Всеволод… -  хлопець повільно підійшов ближче і зняв окуляри. Під медово-карими очима красувалися сліди смертельної втоми. І жалю. – Аня… - йому здавалося, що язик перетворився на терку. Кожне слово давалося неймовірними зусиллями, хоча він вважав себе доволі сильним і твердосердим. Але зараз… - Вона… її більше немає. – промовив на видиху.

-        Що?! – ні, чоловік все добре розчув, але давав ще один шанс. Собі. – Дем’яне, ти що несеш? – він піднявся і оперся кулаками об стіл. Важкий погляд недовірливо свердлив старого друга.

-        Я сам все бачив. Викравши її, Батий намагався подорожче продати і якраз віз до нового власника. Але вони потрапили у піщану бурю, пустеля все-таки… водій не справився з керуванням і автомобіль полетів у прірву. А потім вибухнув. У них не було шансів…

Острозький сів і послабив краватку. Полум’я. Всередині все палало і кричало від болю. Не вберіг. Згубив. Втратив.

-        А знаєш… - продовжив Дем’ян. – Можливо воно і краще. – витримав пузу і хмикнувши продовжив. – Вголос звучить набагато жахливіше, ніж у голові. Та все таки… Аня дуже ніжна і чутлива. Була. Вона б не витримала усього того, що роблять із живим товаром. А Батий, бажаючи помститися тобі, явно приготував їй щось наймерзенніше…

-        Я не вірю…

-        Є результат експертизи. До кінця тижня привезуть тіло. Ну як тіло… кілька обвуглених кісток. Я домовився з посольством. Її рідних уже сповістили.

-        Не вірю… не дозволю... – сціпив зуби тамуючи пекельний біль.

-        І ще… - хлопець підійшов ближче. – Ось. – поклав на стіл перед начальником красиву каблучку із білого золота з акуратним діамантом. Вона була брудна і погнута.

Острозький обережно взяв її і протер місце з гравіюванням. Від нині і навіки. Він сам вибирав надпис. Тоді ці слова стільки всього обіцяли. Йому. Їй. Їм. А зараз звучали, як прокляття. Перед очима пролітали кадри їх такого короткого знайомства. Вона єдина, хто не злякалася кинути виклик його справжній суті.

-        Залиш мене. – тихо промовив розвертаючись у кріслі спиною до друга. До всього світу. Він в одну мить втратив барви. І зміст.

-        Всеволод… я все розумію. Може краще поїдеш кудись на кілька днів? Зміниш обстановку, побудеш сам, подумаєш… за компанію не хвилюйся, я пригляну.

Острозький лише хмикнув. Компанія. Все втратило свою цінність. Навіщо йому ця компанія? Навіщо мільйони на рахунках, якщо вони не можуть повернути її. Кажуть, що гроші не мають значення. Але краще плакати в мерседесі, ніж на велосипеді. Тільки ця фраза має хоч якусь вагу, якщо ти плачеш через розбитий мерседес. Або його відсутність. В іншому випадку людині все одно де плакати. Гроші можуть багато. Гроші вміють багато. Але не все. Далеко не все. І приносять радість тільки коли ми за їх рахунок покращуємо життя тих, кого любимо.

Єдина людина у цьому світі, котра любила його по справжньому. Не за щось… не як мішок з грошима, вигідну партію чи секс-машину. А просто за те, що він є… і її більше немає. Через нього. Він знав, що такого роду бізнес не пробачає близьких людей. Це слабкість. Аххілесова п’ята, в яку рано чи пізно прилетить стріла. Як він міг розчинитися настільки у своїх почуття настільки аби забутися ким є насправді. Чудовисько. Прокляте все життя скитатися по світу у самотності. Як  міг повірити її словам, що заслуговує на щось більше? Але чому вона? Вона не винна… єдиний світлий промінчик на його шляху, який намагався вивести з болота на прямий шлях. Так не чесно. Не справедливо… це він мав бути на її місці. Це він мав заплатити таку ціну за всі свої злодіяння. Хоча… жити з усвідомленням, що вона стала розмінною монетою у його грі ще гірше… день за днем палати у вогні власного жалю, каяття і неможливості щось змінити.

-        Ааааааааааа!!! – закричав і одним різким рухом перекинув стіл.

-        Не допоможе… - зітхнув Дем’ян опершись об косяк. – Давай звернемося до фахівців. Вони зможуть допомогти тобі пережити цю втрату. Стане легше.

-        Геть…

-        Що?

-        ПІШОВ ГЕТЬ!!!

Йому не потрібно було полегшення. Він шукав покарання.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше