Троянда пустелі

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

За кожною лінією фінішу є лінія старту.

Іноді життя заганяє нас у такі обставини, які змінити не під силу. Втекти нереально. Залишається лише прийняти і з острахом спостерігати, що буде далі. Головне не здаватися. Не дозволити їм зламати себе. Свою віру. Свою волю.

Сидячи у старому запиленому позашляховику, що більше нагадував радянський бобик, я з усіх сил намагалася триматися максимально зібрано. Аби не потонути у жалі до себе і не упустити шанс втекти. Праворуч від мене сидів Батий розглядаючи якихось дівчат у планшеті. А попереду водій та поранений охоронець.

Спека стояла просто невиносима. Кожних півгодини хотілося пити. Батий для мене не жалів ні їжі, ні води. В якийсь момент ми звернули з автомагістралі і поїхали пустельною дорогою. Отут і почалося найгірше. Від розпеченого сонця не рятував маленький вентилятор, а вікна відкрити нереально, оскільки, пісок залітав у ніс, очі, рот. Та було щось, що бентежило мене набагато більше, ніж зовнішні подразники. Позаду нас уже яку годину їхав ще автобус.

-         Що там? – я повернулася до Батия.

-         Товар. – відповів він не відриваючись від своєї справи.

Здогадки не підвели і неприємне відчуття скрутило нутрощі. Ми кілька разів зупинялися аби я могла піти справити фізичну потребу, вдихнути хоч гарячого та все ж свіжого повітря, поїсти зрештою. А звідти жодного разу ніхто не виходив.

-         А можна мені до них?

-         Ні.

І відповідь оскарженню не підлягала.

Не знаю, що тоді мною керувало, але я промовила:

-         Я дам тобі те, чого ти хочеш. – і розстебнула ґудзик на нічній сорочці.

-         Хмм… спокуслива пропозиція. Але мене це не цікавить уже кілька років. І лікуванню не підлягає. Та твій жертовний акт я оцінив. Давай так, я впущу тебе до них на кілька хвилин. Та за це ти будеш себе спокійно вести коли передаватиму тебе замовнику. Іде?

-         Тоді у мене ще одне прохання. Дозволь мені перев’язати йому рану. – я кивнула на хлопця, що сидів спереду.

-         Я надто багато тобі дозволяю… старію напевно. Гаразд.

Він гаркнув щось незрозуміле і авто зупинилося. Я одразу кинулася до автобуса і забарабанила у двері. Вони повільно відчинилися. Картина виявилася ще гірше, ніж у моїй уяві. Тут стояв невиносимий сморід, задуха і чувся поодинокий плач. Дівчата дивилася на мене очима повними страху.

-         Виходьте. – кивнула рукою.

Навряд чи Батий мені за це щось зробить. Тим паче, що тікати тут нікуди. Навколо пустеля. Лише зрідка проходять каравани з верблюдами.

-         Виходьте. – мене не зупиняв жоден охоронець

Я не знала чи вони настільки налякані, чи просто не розуміють мене.

-         Go out.

Одна піднялася на тремтячих ногах і пішла за мною. А за нею інші. Взявши багажника каністру з водою я дивилася, як жадібно вони на неї накинулися. Однак, в автобусі залишилися ще дві дівчини, які чи то спали, чи то просто відключилися.

Перевіривши пульс і зрозумівши, що вони ще живі я полегшено видихнула. А тоді заледве привела їх до тями відливаючи водою та роблячи масаж в районі серця. Я не знала кого попереду чекає гірше: мене чи їх. Але за те, що на даний момент я не знала ні спраги, ні голоду, ні болю неустанно дякувала Богу.

-         Що з нами буде? – вони обступили мене.

-         Я не знаю.

-         Тоді чому ти їдеш там, а не з нами? – вигукнула висока струнка білявка.

-         Тому, що мене оформили особливу доставку. У вас є кілька хвилин. Відпочивайте.

Я розвернулася але почула у спину?

-         Тоді чому ти нас не випустила раніше?

-         Я не знала…

-         Та що ви її слухаєте??

-         Хіба не бачите, що вона з ним заодно!

Юрба зашуміла і в мене полетіли недобрі погляди. Зітхнувши і проковтнувши образи я попрямувала до автомобіля. Та одна дівчина схопила мене за руку.

-         Дякую. – тихо прошепотіла шмигнувши носом. – Не ображайтеся будь ласка на них. Вони просто налякані. З блакитного, наче кусочок неба, ока покотилася сльоза.

-         Як тебе звати?

Я розглядала майже дитяче обличчя у формі сердечка.

-         Тетяна. Тетяна Кулик. 2005-го року народження.

І мене пройняло тремтіння. Заледве виповнилося 18. Я не знала чи зможу їй чимось допомогти. Хоча, ті великі круглі очиці дивилися на мене з такою надією, що серце зупинялося.

-         Помолися. Покайся. І довірся Богові.

Я легко обійняла її і поцілувавши у скроню пішла. Витягнувши аптечку, що якимось чудом опинилася у багажнику, постукала в передні дверцята. Смуглявий, темноволосий хлопець відчинив з подивом поглядаючи на мене. Покрутивши перед його носом бинтом і спиртом кивнула на поранену руку.

Але тут ззаду висунулося голова Батия.

-        Ну, що добродійниця? Получила за свою доброту? Затям на майбутнє: люди не цінують доброго ставлення. Їм завжди буде мало.

-        Зате мені достатньо. Я роблю це тому, що інакше не можу. Тому, що це моя сутність. Любов. Вони чинять так, як велить їм їхнє серце. Хто чим наповнений, те з нього і буде виливатися. Бог все бачить.

-        Хммм… ти досі сподіваєшся на допомогу свого Бога? Ну що ж… я люблю дивитися як руйнується чужа віра.

На це я не відповіла нічого. А толку? Ми ніколи не зрозуміємо один одного. Присівши, підтягнула рукав і почала розмотувати закривавлені бинти.

Вечір застав нас зовсім зненацька. Дивно так… як ще було сонце, так різко стало темно. І дуже холодно. Але уже через півгодини ми зупинилися у якомусь чи то місті, чи то поселенні. Навколо стояли височезні кам’яні мури і такі ж квадратові будівлі.

Батий дістав із сумки сукню і кинув мені на коліна. А також щітку для волосся та вологі серветки. Сам же вийшов давши команду хлопцям зробити те ж саме. І на тому дякую. Переодягнувшись у довгу блакитну сукню із тонкого шовку я умилася та розчесалася. Хоча, приблизно розуміла куди і навіщо ми приїхали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше