Життя прожити -- не поле перейти. Так говорить давня українська мудрість, яку чув кожен з нас. Щоправда. Лише з віком ми розуміємо її сенс. На шляху трапляються різні моменти, що дарують радість і сум, злість, біль і прощення. А нині я хочу познайомити вас із невеличкою історією мого особистого маленького Щастя.
Так, я вже заміжня жінка, мені двадцять років, маю чоловіка, старшого за мене на цілих одинадцять з половиною років. А ще ми скоро станемо батьками. Радості немає меж, щоправда не у всіх і не завжди. А все через клятий токсикоз. Ні вечерю чоловікові не приготувати, бо й суп засмаженим заправити не можу, ні на навчання сходити. Щоправда, батьки про це поки ще не знають. На жаль, скоро дізнаються, декан не буде терпіти нескінченно. Але поки ще все гаразд і можна отак, закинувши шапку, пробігтися поряд з коханим, відчути морозець, що кусає за вуха, пограти в сніжки. Зараз зима, тож мати свариться, що я не хочу хутряну шапку одягати. А мені морозцю хочеться.
Проживаємо ми з чоловіком в Броварах у виняйнятій кімнаті. Господарі – старенькі вже дідусь з бабусею, дуже хороші. Господиня дому навіть, коли мене брали приступи токсикозу, закінчувала за мене приготування їжі, зовсім як моя власна бабуся. Тож тепер, засунувши шапку до пакету, я швиденько перебирала ногами, щоб встигнути на електричку, адже взавтра чоловікові на роботу, як, до речі, і мені.
До електрички добралися рейсовим автобусом. Сівши у вагон, я притиснулася боком до чоловіка і придрімала: животик ще невеличкий, але слабкість вже дає про себе знати. Вагітність лише доходить до чотирьох місяців, а зміни як в харчуванні, так і в поведінці просто вражаючі. Сльози, що переходять у веселий сміх, образи на голому місці, розчуленість при погляді на будь-яку милу ситуацію чи картинку – все це переслідувало мене постійно. І чоловік мирився з моїми закидонами, як він це називав. Н4у що ж, хоче, щоб маля було здоровим – то й терпить. А я, як і кожна жінка, цим користуюсь.
Щоб добратися до будинку, де ми в цей час мешкали, необхідно було з вокзалу дібратися на метро до станції «Лісова», а тоді пересісти в маршрутку, в яку завжди було важко сісти. Чоловік мій навіть зумів зайняти мені місце на сидінні, щоб не мусіла стояти увесь час, оскільки їхати потрібно було майже до крайньої зупинки.
Люди поряд усміхалися, дивлячись на його турботу і, коли ми вже виходили з маршрутки, дехто навіть оглянувся на нас. А ми і справді виглядали трохи незвично. Я – молода дівчина в козиній чорній шубці і шапці з чорно-бурої лисиці, наче пані, тримала в руках лише маленьку дамську сумочку. А він, високий стрункий чоловік, йшов трохи позаду мене, слідкував, щоб мене ніхто не штовхнув і ніс дві великі важкі сумки, в які було складено велику кількість сільських смаколиків, таких як домашнє лечо чи кислі огірочки. Раптом, я невдало ступила на слизьку доріжку, послизнулася і змахнула руками, зберігаючи рівновагу. Ззаду почувся гуркіт, а мене попід руки схопив мій коханий чоловік.
Жили ми в ту пору дружно. Звісно, сварки ( невеликі) траплялися, як без них, але то були незначні побутові розбірки, які приводили нас до кращого розуміння один одного. Частіше за все, ми шукали рішення проблем, яке могло б вдовольнити обох. Тож назвати цей період життя можна майже безхмарним.
Щоранку я їхала на роботу в гімназію, що знаходиться на Нивках. Для цього мені потрібно було вийти на першу чи, максимум, другу маршрутку і добиратись до Києва, а тоді через все місто на їхати на метро. Добре, що сама гімназія знаходилась недалеко від нього, що дозволяло мені приходити вчасно майже завжди. Іноді я могла запізнитися на урок на кілька хвилин, але причина того – забитий в ранішню пору транспорт. Щоранку, добираючись до метро, я проходила через ринок, де купувала кілограм мандарин, які по дорозі встигала з’їсти. Те саме відбувалося і по дорозі назад. Так я вчинила й того ранку.
В якийсь момент у вагоні метро мені стало зле. В грудях здавило, дихати не було чим. Почала паморочитись свідомість. Здавалось, що увесь світ навколо хитається навколо мене. Я перелякалась і вийшла з вагону на першій же станції, прихилила голову до колони, а тоді розвернулась до неї спиною і стала з’їжджати донизу. На цю пору основна маса людей вже вийшла з вагонів і пішла до виходу, тож мене побачила жінка-працівник станції.
Перш за все – нашатирний спирт і заміри тиску, що виявився досить високим. Потім викликали швидку і стали оформляти папери. Коли дізналися про вагітність, заметушилися ще більше:
Відредаговано: 02.07.2024