Глава 30

Розалія

Я уважно спостерігали за реакцією Перскотта на це питання, адже по першому враженню можна багато чого зрозуміти. Хлопець вигнув брову, явно не розуміючи, чого б це я це запитала. Але мені важливо це знати...Знати скільки днів до того моменту, як наші стосунки перетворяться у стосунки на відстані. Не уявляю як це...І не хочу, якщо чесно.

- Неочікувано. - лише сказав Перскотт та відвів погляд.

- Я не хочу, аби ти їхав, але якщо так потрібно, то хочу знати, як скоро. - впевнено промовила я, поклавши руку на його тильну сторону долоні.

Хлопець спрямував на мене погляд своїх темних очей та кивнув. Схоже він розуміє мене і я більш, ніж впевнена, що він теж не уявляє наші стосунки на відстані.

- За два тижні. - опустив погляд. - Я знаю, що дуже скоро.

- І коли ти планував мені це сказати?

- На цьому тижні. Планував себе, та й тебе, морально підготувати до цієї новини. - пояснив хлопець та хмикнув. - Бовдур. До цього неможливо підготуватися.

- Але...ти так скоро їдеш! - я понуро опустила голову та подивилася вдалечінь, туди, де закінчувався горизонт.

Раптом я усвідомила, як сумно мені стало. Сльози почали з'являтися на очах, бо мені так не хотілося прощатися з Перскоттом. Але ж ми не прощаємося, чи не так? Стосунки на відстані - звісно, не найкраща річ, але вони також можливі.

- Розо, мені теж сумно, але варто взяти себе в руки. - спокійно промовив Перскотт, відпивши чаю.

Я швидко глянула на нього. Як він може бути спокійним у такій ситуації? Чи лише мені тут сумно стає лише від однієї думки про відстань.

- І як скоро ми потім зможемо знову зустрітися? - запитала я, намагаючись говорити рівно та чітко.

- Не знаю. - знизив плечима. - В мене продовжиться навчання в Америці і через те, що я останній рік там навчаюся, екзамени і сесії будуть по повній. Тому не впевнений, що скоро.

Я очікувала більш сумного або ж понурого тону, але він говорив спокійно, немов розповідав про якусь незначну новину у своєму житті. Але це точно не незначна новина!

- Чому ти так спокійно про це говориш? - голосніше запитала я, бо сили стримувати себе залишалося занадто мало.

Хлопець лише знизив плечима та відвів погляд. Чорт! Я на змогла себе стирати. Занадто боляче усвідомлювати, що йому якось байдуже на все це. Я швидко та рідко встала.

- Відвези мене додому. - попросила, не дивлячись на нього.

Але краєм ока помітила, що він здивовано подивився на мене, наче справді не розумів чого це я така знервована та роздратована.

- Розо, що сталося?

Прикидається тупим. Як же він дратує мене!

- Відвези. Мене. Додому. - чітко та впевнено промовила, попрямувавши в сторону авто.

Не хотілося зараз знаходитися поруч з ним, але вибору не було. Навряд чи я тут, у лісі, зловлю таксі, тому доведеться почекати, поки він відвезе мене, а там у квартирі я спокійно обміркую всю ситуацію і подумаю, що робити далі.

- Я не розумію...

- Мовчи. - скрикнула, не глянувши на хлопця.

Перскотт поклав кошик у багажник і сів поруч. Я відразу відчула запах його парфумів і намагалася не дихати ним, хоча й так була просочень його запахом.

Їхали ми в повній тиші, якщо не враховувати музику, яка грала і яка мене дратувала. Мені так дивно усвідомлювати, що скоро доведеться бачити Перскотта лише через екран ноутбука чи телефона.

- Приїхали, Розо... - хотів він щось сказати, але я швидко вибігла з авто і забігла в під'їзд, що Перскотт нічого не встиг сказати.

Забігла у квартиру і швидко оглянула її. Тата не було вдома. Чудово. Швидко зайшла у свою кімнату та дістала пачку сигарет. Вже майже два місяці не палила, навіть не хотілося, але зараз лише це може мене врятувати. Дістала одну та підпалила. Підійшла до вікна і зробила затяжку. Ка-айф. Через вікно було видно, що Перскотт не поїхав, його авто стояло поруч з будинком, але через темні вікна нічого видно не було. Та мені байдуже. Допалила цигарку та дістала ще одну. Нікотин не сильно допомогав мені, але так я хоч трохи відволікалася від думок. Проте, коли вже випалила три цигарки, вирішила схаменутися. Поклала пачку на стіл і впала на ліжко, обличчям дивилася в стелю і почали накочуватися сльози. Найбільше мене засмутила поведінка Перскотта. Йому справді байдуже чи це така захисна плівка? Якщо ж перше, то не впевнена, що наші стосунки протримаються на відстані. Страшно уявити, як це може бути! 

Раптом почула, як прийшло якесь повідомлення на телефон. Взяла його до рук і як не дивно, але це писав Перскотт. Він запитав, що сталося. Я непомітно глянула у вікно. Його авто все ще стояло під будинком. Проте, я вирішила проігнорувати його. Якщо йому справді байдуже, то так було і завжди, але я просто цього ніяк не помічала.

***
Перскотт

Подивився на годинник, який показував вже далеко за восьму вечора. Потрібно їхати, але щось не дає мені спокою. Ніяк не можу зрушити, постійно думаю про те, що щойно сталося. Що я зробив не так? Чим образив мою троянду? І чи можливо це все виправити? Зараз я зрозумів, який же дурень був, коли намагався відтягнути момент розмови щодо мого повернення до Америки. Я сліпо вірив, що якщо розповім пізніше, то всім буде краще, але зробив лише гірше. Ідіот. Справжній ідіот! Сильно вдарив рукою об кермо автомобіля. Чорт! Рука почала пекти, але я не зважав. Подивився у вікно Рози в якому не горіло світло, але я знав, що вона там. Ех...Почув дзвінок телефон. Швидко глянув на екран, сподіваючись, що це дівчина, але то батько.