Глава 25

Розалія

Минуло шість днів...

Ось і все...вже сьогодні ми повертаємося до України. Настільки сумно, що в мене навіть сльози навертаються на очі, стоячи в аеропорту і чекаючи на літак, який має бути через півгодини. Не передати словами, як я не хочу повертатися. Тут я знайшла друзів, тут я відчула себе вільною і щасливою, тут ми з Перскоттом стали парою і це був найкращий момент. А в Україні на мене чекає університет, моделінг і дехто ще...Колишній. Звісно, якщо він не блефує щодо того, що чекає на мене. Мало віриться, адже навіщо йому саме я? Але зараз мені зовсім не хочеться забивати собі цим голову.

- Пообіцяй, що будеш писати. - сказала мені Лілія та витерла сльози, які покотилися по щоках.

В аеропорт нас прийшли проводжати Лілія і Джозеф. Нп віриться, що я змогла знайти таких чудових друзів.

- Обіцяю. - посміхнулася куточком губ я, стримуючи сльози. - Ти тільки не плач. - обійняла її.

Дівчина припинила плакати і кивнула. Вона пішла до Макара, а до мене тим часом підійшов Джозеф.

- Тільки познайомилися і вже прощаємося. - сумно посміхнувся він.

- На жаль. - опустила плечі я.

- Але ж ми не припинимо спілкуватися?

- Звісно ні!

- От і чудово. - кивнув він та обійняв мене.

Перскотт у цей момент пильніше придивився до нас і не відмовив погляду, аж поки блондин не відсторонився від мене. Раптом на весь аеропорт пролунало, що пасажирам, які летять в Україну, а саме до Києву, час йти на літак. Я сумно опустила погляд та взяла Перскотта за руку.

- Ми обов'язково повернемося ще! - сказала я та востаннє обійняла Лілію і Джозефа.

Все ж я не витримала і сльози потекли по щокам, але я намагалася не показувати це нікому. Чорт, відколи це я плачу при людях? Відколи це я стала такою слабкою і чутливою? Напевно відтоді як знайшла справжніх друзів і неймовірне кохання.

- Нам час... - прошепотів Кирило.

Я кивнула і помахала рукою друзям. Вони відповіли тим ж, а потім ми пішли в літак. Швидко сіли на свої місця. Я сумно подивився в віконце і опустила погляд.

- Ми ще зустрінемося з ними, не хвилюйся. - лагідно погладив мою руку Перскотт.

- Знаю. - кивнула я.

***

Сім годин польоту і ми вже в Україні!

Я люблю цю країну, адже вона моя Батьківщина, але...Америка мені сподобалася більше. Там я відчула себе щасливою, що є головним. А тут знову почнеться все заново...Добре, що тепер у мене є мій коханий хлопець. Я подивилася на нього, він серйозно говорив з адміністрацією і владновував якісь питання щодо багажу.

- Не віриться, що три тижні минули так швидко! - чесно зізналася я та подивилася на Макара.

- І не кажи. - кивнув він.

- Ти сумуєш за Лілією? - поцікавилася я.

Хлопець сумно опустив погляд і я зрозуміла, що ось кому насправді важко повертатися сюди. Адже, схоже, в низ є почуття один до одного. А кохання на відстані це не надто міцна річ.

- Дуже. - прошепотів так тихо Макар, що я ледве почула.

Вирішила нічого не говорить, а просто обійняла його. Мені дуже шкода стало свого найкращого друга. Якби ж я могла щось вдіяти...але наразі це неможливо.

- Все. З багажем все ок. - підійшов Перскотт.

- Добре. - кивнув Кирило.

Ми вийшли з аеропорту і розійшлись хто куди. Адже тут вже в нас є свої домівки, куди ми і підемо. Проте, Перскотт вирішив провести мене до дому і допомогти з багажем.

- Дякую, що пішов зі мною. - притулилася я до нього, коли ми їхали у таксі.

- А як інакше? - поцілував він мене у скроню.

Насправді я, звісно ж, хотіла, аби Перскотт поїхав до мене, аби більше часу провести ж ним, але була ще одна причина. І це мій колишній. Артем може чекати на мене у під'їзді і це мене лякає. Він може чатувати на мене будь-де!

- Ти якась напружена, щось сталося? - вивів мене з думок голос мого хлопця.

Чорт, я не розповіла йому, що мені говорив колишній, бо не хочу втягувати його в це. Тоді він може вирішити, що я якась занадто проблемна і кинути мене. Або ж допомогти...

- Та ні, все добре. - відповіла я та для більшої впевненості посміхнулася. Він наче повірив мені.

Не хочу втягувати його в свої проблеми.

- Приїхали. - оголосив водій.

Ми вийшли з авто і Перскотт взяв важчі багажі, а я легше і ми понесли в квартиру. Як же я давно вже тут була! Немов минув рік! А пройшло лише три тижні. Ми дійшли до квартири і я відчинила її. Спогади одразу з'явилися. Все ж я сумувала за домівкою. Нічого не здатне замінити дому. Того місця, яке ти називатимеш «дім».

- Я ось тут поставлю, добре? - запитав мій хлопець.

- Звісно! Будеш чай чи каву? - запитала, знімаючи взуття.

- Чай.

Я пішла першою на кухню і поставила чайник. Провела рукою по столу, по меблям, відчуття ностальгії з'явилося. Не віриться, що я вже вдома.