Глава 4

Розалія

Ранок почався звичайно. Сніданок, водні процедури та одяг. Я швидко зібралася, бо зранку хотіла ще зайти в кав'ярню по каву, бо вчора пізно лягла, адже довго робила завдання, які нам задали. З одягу я сьогодні обрала чорну напівпрозору клітину з візерунком квіточок, звичайні джинси на високій посадці й чорні кросівки. Сьогодні довго над образом не думала.

- Ой, привіт, маленький. - до мене підбігає мій маленький цуцик.

Беру його на руки й обережно гладжу, дуже його люблю. Мій Паріс ще зовсім маленький і такий милий. Просто обожнюю його.

- Гаразд, Паріс, мені потрібно бігти, їжа ж у тебе є? Гляньмо. - ми пішли разом на кухню.

Так, їжі в нього вдосталь, тому я поставила цуцика на підлогу і пішла далі збиратися. Проте песик побіг за мною. Зібравшись, вийшла зі своєї квартири та закрила її на ключ. Попрямувала до кав'ярні, які знаходилася біля університету. Поки йду згадую, що вже давно не телефонувала татові. Але і він мені теж. Мій батько зайнята людина, яка працює з ранку до вечора, тому навіть, коли я дзвоню йому, він не відповідає і через пару хвилин пише, що сам передзвонить, коли знайде вільний час. Насправді це образливо, адже він єдина близька людина мені лишилася. Сумні думки заполонили мозок так, що в мене настрій взагалі зник. Ось таке зі мною часто буває! Тому коли доходжу до кав'ярні, сподіваюся, що кава підійме мені настрій. Заходжу всередину, тут зараз небагато людей, бо це лише ранок, тому я стаю в невеличку черга за якоюсь дівчиною і чекаю, поки дійдуть до мене. Оглядаю інтер'єр цього закладу, хоча вже все тут знаю. Проте мій погляд сьогодні падає на десерт, які стоять за склом, чомусь одразу захотілося спробувати щось новеньке. А чому б і ні?

- Доброго ранку, що бажаєте замовити? - питає привітна дівчина за стійкою, вона посміхається мені і я легенько всміхаюся у відповідь.

- Мені, будь ласка, лате з карамельним допінгом і шматочок тірамісу. - замовляю.

Ніколи раніше не брала десертів тут, бо надаю перевагу солоній їжі, але сьогодні чомусь захотілося чогось нового.

- Гаразд, Вам з собою чи тут? - запитує, а я трохи забираю часу на обміркування.

Дивлюся на годинник. Ще є двадцять хвилин, тому встигну.

- Тут. - відповідаю.

- Гаразд, ось Ваш номерок, чекайте.

Беру номером з числом «23» і сідаю за вільний столик. Дивлюся у віконце, вже деякі студенти заходять в університет, хоча до першої пари ще вдосталь часу. Проте це справа кожного. Дістаю телефон, аби написати Макару, що я в кав'ярні. Швидко пишу і надсилаю. Відповідь чекаю недовго, він написав, що через дві хвилини підійде. Чудово. Ховаю телефон, бо мені вже приносять замовлення.

- Дякую. - ввічливо відповідаю і дивлюся на цю красу.

Це виглядає так гарно і так...солодко та калорійно, але один раз можна. Швидко фотографую цю красу і дегустую напій. М-м-м яка смакота! Ідеально. Потрібно буде взяти собі на замітку цей напій. Чую, як дзеленчить дзвоник на дверях і бачу, що заходить Макар. Друг швидко знаходить мене очима і прямує до мене.

- Привіт. - обіймає мене, посміхаюся.

Вміє ж цей парубок підійняти настрій. Хлопець сідає і підійнявши одну брову, але з посмішкою дивиться на мене, а потім на їжу.

- Що це раптом сталося, що наша Розалія замість гіркого напою взяла таке солодке ще й десерт? - питає з ноткою настороженості. Я ширше посміхаюся.

- Не знаю. - знизую плечима. - Прийшла сюди та зрозуміла, що хочу чогось новенького. - пояснила. Не впевнена, що це значно все пояснює, але що є, то є.

- Дивно. - Мак підсовується ближче і дивиться мені в очі. - Можливо це на тебе так наш новий «мажор» впливає? М?

- Що?! - чомусь після цього питання мене накрила хвиля роздратованості та злості. Що він таке говорить? - Краще подумав би спершу, аніж говорити усілякі дурниці. - відкидаюся на спинку і складаю руки на грудях.

Намагаюся вгамувати прилив роздратування і злості, які сильно накрили мене. Щоб я думала про якогось там американця і він ще і якось на мене впливав? Та ніколи! Ні-ко-ли!!! Він же бісовий мажор, пихатий, зарозумілий тип! Спокійно, Розо, це лише сходинка через яку потрібно переступити для подальшого, спокійного життя. Але чорт!

- Заспокойся, Розо, я всього лиш пожартував. - розводить руками друг.

- Я знаю це, знаю. - швидко киваю, але все ще роздратовано. - Просто він дратує мене.

- Це і зрозуміло. У вас вийшло невдале знайомство.

- Це просто він такий. - впевнено кажу та допиваю свою каву.

Через десять хвилин ми виходимо з кав'ярні та прямуємо до закладу освіти. Погода сонячна і зовсім легенький вітерець. Прекрасно... обожнюю...зараз тільки середина вересня, тому погода ще близька до літньої.

Поки розмірковую про погоду, чую позаду чийсь крик.

- Stop, please. - (переклад з англ. - Зупиніться, будь ласка). - не обертаюся. Адже тут лише одна людина може говорити англійською...

- Дивись, це ж Скотт. - зате зупиняється Мак і мені нічого не лишається, як теж закотити очі та зупинитися.

- Thanks. - наздоганяє нас цей американець і стаю поруч.

- Привіт, Мак. - говорить вже українською і тисне руку другу. Стоп, що?

Завмираю. Не розумію, що тут взагалі відбувається. Чому це мій найкращий друг тисне руку тому, кого я терпіти не можу? Вони, що, дружать?! Але коли встигли?

- Простіший вираз обличчя, трояндочко. - просить Перскотт і дивиться на мене.

- Мак, може поясниш? - прошу, дивлячись лише на друга. Зараз мене цікавиться лише його пояснення й аж ніяк не цей дурний хлопець.

Друг дивиться на мене трохи винувато.

- Ми вчора переписувалися зі Скоттом і він виявився непоганим хлопцем. - знизує плечима. 

- Тобто? І ти мені це говориш лише зараз? - здіймаю брову.

- Чому ти на нього так давиш, rose, це ж його діло з ким спілкуватися. - встряє той, кому ліпше мовчати.

Ні ну ви подивіться, яка ідилія. Аж нудить. Тому я кидаю розчарований погляд на Мака, а потім злісний на молодшого Лонга.