Глава 2

Перскотт

- Прошу, заходьте всі на борт! - кричить стюардеса українською.

Дякувати моєму вчителям, я знаю цю мову. Досконало. Так, іноді з іменами проблема, там наголоси, вимова, але це не так важливо.

- Пане Лонг, прошу заходити на борт. - каже ця стюардеса мені.

Я дивлюся на неї з голови до ніг. Непогана. Але тупа, от зараз це і доведу.

- Wait while I say goodbye to my friends. (переклад з англ. - Зачекай, поки я попрощаюся з друзями.) - кажу до неї, а вона очі на мене витріщила, немов у мене третє око з'явилося.

- Я Вас не розумію, пане.

Я лише закотив очі та повернувся до свого ліпшого друга, який прийшов попрощатися зі мною.

- Тяжко нам буде без тебе. - щиро визнає Джейк.

- Не забувай про скайп. - знизую плечима.

- Так, але це не те. Ти там мене не забувай!

Легенько вдаряю друга по плечу, аби викинути дурні думки з його голови.

- Не мели дурниць, як тебе забути? - закочую очі.

- Впевнений, що Юкрейн мене ще здивує.

- Гаразд, не буду затримувати, бо он та краля вже паніку влаштувала. - сміється Джейк і показує на ту стюардесу.

Обертаюся, дівчина й справді покликала когось і вже не одна вона до мене йде.

- Маєш рацію, тоді bye.- обіймаю друга і йду на зустріч якійсь мимрі та цій стюардесі.

- Sir, please come on board, the plane is about to fly. (переклад з англ. - Пане, будьте ласкаві, зайдіть на борт, літак от-от має полетіти) - ввічливо говорить доросла жінка.

- l'm going. (переклад з англ. - Я вже йду.) - проходжу повз них.

Займаю своє місце в літаку і дістаю телефон. Чорт, тут же нічого не працює! Пофіг. Тому сідаю зручніше і дивлюся у вікно. Літак вже злетів, тому зараз я бачу лише щось надто маленьке, мабуть, це будинки, але з такої висоти вони здаються карликовими.

***

Через дев'ять з половиною години літак приземлився. За вікном аеропорту був кінець дня, вечір. Я забрав валізу і пішов на пошуки водія, якого мав прислати мій батько. Знайти його було легко, адже він тримав у руках табличку з написом «Perscott». Я пройшов повз дівчину, яка ледь чи не слину на мене пускала і віддав валізу цьому водію, сам пішов до автівки. Знав до якої, бо батько мені сказав. Чорна  Toyota RAV4, просто красуня.

- Це авто Ваше? - поцікавився у водія українською.

- Ні, Ваш батько сказав мені забрати Вас саме на цьому авто. Воно, до речі, дуже популярне в Україні, таких мало зустрінеш, адже коштує чимало. - пояснив водій. Я задумливо кивнув.

Авто справді було дуже гарне. Треба буде попросити його в батька і пару разів прокататися.

Дорогою я розглядав місто. Виглядає воно справді гарно. Перед тим, як сюди прилетіти, я розглянув фотографії в Інтернеті й там все було гарно. Зараз розумію, що всі ті фото - це правда. Київ - справді прекрасне місто. Якось потрібно буде покататися по нього ще на цій тачці. Бажано познайомитися з якимось класним хлопцем і разом покататися, хоча не впевнений, що хтось хоче трохи зможе наблизитися до мого друга Джейка.

Приїхали ми доволі швидко. Одразу заїхавши у двір нашого будинку я присвиснув. Виглядав він справді розкішно. Два поверхи, видно басейн, сад все як і годиться. Посміхнувся і вийшов з авто.

- Пане, Ваша кімната на другому поверсі, перші двері зліва. - повідомив мені водій, я кивнув та пішов у будинок.

Давно вже тут не був...Три роки тому мій батько переїхав до України, а я лишився в Америці. Проте іноді приїжджав сюди, щоб навідати його. Та тепер я приїхав сюди надовго.

Заходжу у свою кімнату. Все як я люблю. Чорний з білим стиль. Стіни чорні, а меблі білі. Ну хіба не мрія? Стіл, крісло, диван, декілька стільців, телевізор, шафа, велике двоспальне ліжко, полички над столом. Загалом, звичайна кімната. Сідаю на диван та закидаю голову наверх. Непогано тут...Все ж Україна не така погана країна, бо в Америці існує багато стереотипів про неї. Наприклад, в моїй рідній країні ми взагалі рідко готуємо іноді, а от в Україні, на скільки я знаю, постійно вдома готують. Для мене самого це теж дивно. Хіба не легше замовити їжу?

До дверей хтось стукає. Закочую очі.

- Так! - кричу голосно, аби мене почули.

- Пане, Ваш батько вже приїхав і чекає на Вас у вітальні на першому поверсі. - почув голос того самого водія, схоже він тут як «господарка на побігеньках у мого батька».

- Зараз спущуся. - крикнув у відповідь.

Що ж, зустріч з батьком. Ну цікаво, як усе пройде. Встаю з дивану і йду в сторону вітальні. Ще зі сходів бачу батька, який сидить у кріслі й щось дивиться по телевізору, але коли помічає мене, вимикає його.

Підходжу до батька та стою, адже не знаю, що зараз маю робити...Але він вирішує сам. Обіймає мене і я розумію, що все ж усе добре.

- Привіт, синку, радий тебе бачити. - легка усмішка торкається його обличчя.

- Я теж, father. - киваю і ми сідаємо. Я на диван, а він на крісло навпроти мене.

- Як Америка? - цікавиться.

- Все гуд. Шкода було прощатися з друзями, але ж я не назавжди приїхав сюди, так? - перепитую, хоча він казав, що це на два-три місяці.

- Ні. Як я і казав. - киває.

Чому всього лиш на два-три місяці? Бо мене відіслали сюди як «агента», який має впевнитися, що українській університет підходить для обміну студентами.

- Гаразд. - посміхаюся. Батько бере до рук стакан, вочевидь з віскі. Типовий напій для багатіїв. - А як у тебе справи?

- Потроху просуваюся. Бізнес у порядку, як і викладання.

- Досі не розумію навіщо тобі бути викладачем, якщо там мала зарплатня і ти маєш свій власний бізнес. - нахмурююся.

- Мені подобається викладати. - знизує плечима батько і надпиває алкоголь.

Я мовчу, бо для мене це абсурд. Сенс взагалі там працювати? Університет - місце, де викладачів не поважають, хоча я не здивований. Сам такий. І розумію чому, адже ми бачимо цих людей лише з одного боку - педагогічного - а цей бік не найкращий. Але це його діло, тому не відповідаю на це.