Троянда циклопа

Троянда циклопа

У давні часи, коли боги ще не зовсім відвернулися від смертних, а межа між людьми і чудовиськами була тонка, як павутиння, в глибокій ущелині, порослій колючим чагарником, жив циклоп.

Імені він не мав. Імена даються тим, кого бачать. А його бачили лише каміння та тіні безпросвітних печер. Одне єдине око світилося на його грубому обличчі, наче малахітовий ставок у горах.

Це велике зелене око було тим, що вирізняло його з-поміж інших велетнів. Решта — груба сіра шкіра, могутні руки й важка постава, від якої тремтіла земля.

Він давно спостерігав за Нею, що кожного вечора приходила на узлісся — легка, як ранковий серпанок. Збирала квіти і усміхалася рожевим трояндам, ніби вони були живими. Її сміх линув ущелиною, а циклоп ховався за скелями затамовуючи подих і дивився. Одним оком. Усім своїм світом.

Одного вечора він вийшов із темряви. Велетенський, незграбний, з голосом, схожим на гуркіт каменепаду. Вона відсахнулася, і в очах її спалахнув жах.

— Не підходь, — тремтячим голосом промовила вона. — Ти страшний, потворний.

Ці слова вп’ялися в нього глибше за будь-який спис. Він лише мовчки відступив у темряву. Але в серці його щось назавжди зламалося.

Він знав, що вона любить рожеві троянди. Тоді циклоп зробив те, чого не робив жоден велетень. У темряві ночі він виколупав своє єдине око. Кров лилася рікою, біль був таким, що навіть скелі застогнали. Та він не кричав. Лише стогнав крізь стиснуті зуби.

Сліпий і спустошений, він вклав око в серце великої рожевої троянди, що виросла на його крові. Квітка прийняла його. Око прижилося всередині, живе й прекрасне.

Наступного вечора він поклав троянду там, де вона завжди збирала квіти, і відійшов далеко. І вона знайшла дарунок. Пальці її обережно торкнулися пелюсток.

— Яка велика й прекрасна троянда… — прошепотіла вона. — Але, що це?.. це ж...

Раптом вона відсмикнула руку. З самого серця квітки на неї дивилося живе зелене око. Вона одразу зрозуміла, чиє воно. Жах і відраза охопили її. Але в наступну мить вона побачила, яким насправді прекрасним було те смарагдове око.

Він більше ніколи не бачив її. Сліпий, сидів у своїй порожній печері, зрідка виходячи до ущелини. Він віддав єдине, що мав красивого.

А вона відтоді ніколи не могла дивитися на рожеві троянди. Ніколи більше не ходила до узлісся біля ущелини.

P.S.

Жертва найсильніша тоді, коли її не просять.
А найтрагічніша — коли її не помічають.