Розділ 22. Мрії збуваються

Минуло кілька місяців.

Осінь змінилася зимою.

Потім прийшла весна.

Життя не стояло на місці.

Троянда продовжувала навчатися, писати історії та брати участь у творчих проєктах.

Її фотографії знову з'явилися в журналі.

Оповідання перемогло на молодіжному конкурсі.

А ще поруч завжди були люди, яких вона любила.

Мама Настя.

Тато Андрій.

Бабуся і дідусь.

Соломія.

Данило.

І, звичайно, Максим.

Той самий хлопець, який колись випадково з'явився в її житті.

Одного теплого травневого вечора Максим запросив Троянду до парку.

Саме туди, де вони колись гуляли під дощем.

— У тебе такий загадковий вигляд, — сказала Троянда.

— Невже?

— Так.

— Я хвилююся.

— Тоді нас уже двоє.

Вони дійшли до невеликого мосту над річкою.

Сонце повільно ховалося за обрій.

Усе навколо було золотим від вечірнього світла.

Максим зупинився.

І раптом став дуже серйозним.

Троянда одразу це помітила.

— Що сталося?

— Нічого поганого.

— Точно?

— Точно.

Він глибоко вдихнув.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч?

— Так.

— А першу фотосесію?

— Звичайно.

— А перше побачення?

Троянда усміхнулася.

— Так.

— Я пам'ятаю кожен із цих моментів.

Серце дівчини почало битися швидше.

— Максиме...

— Зачекай.

Він усміхнувся.

Трохи невпевнено.

Трохи зворушено.

— Я довго думав, як це сказати.

— Сказати що?

Максим подивився їй у вічі.

І цього разу вже не відвів погляду.

— Я тебе кохаю, Трояндо.

Світ ніби завмер.

Не стало ні шуму міста.

Ні вітру.

Ні часу.

Лише вони двоє.

І ці слова.

Троянда відчула, як на очах виступили сльози.

Не сумні.

Щасливі.

— І я тебе кохаю, Максиме.

У його очах з'явилося полегшення.

І така радість, що Троянда не змогла стримати усмішки.

Вони обійнялися.

Міцно.

Щиро.

Наче боялися відпустити цей момент.

Коли вони повернулися додому, Троянда сяяла від щастя.

Настя подивилася на доньку й одразу все зрозуміла.

— Ну?

— Що ну?

— Не змушуй мене вгадувати.

Троянда засміялася.

— Усе добре.

— Дуже добре?

— Дуже.

Андрій відірвався від книги.

— Я навіть боюся питати.

— Тату!

— Що?

— Просто порадій за мене.

Він усміхнувся.

І вперше нічого не сказав.

Лише обійняв доньку.

Того вечора Троянда відкрила свій блокнот.

Той самий, у якому колись записувала мрії.

На останній сторінці вона написала:

"Найкращі історії починаються випадково. Але стають особливими завдяки людям, які залишаються поруч."

Вона закрила блокнот.

І зрозуміла, що одна з її мрій уже здійснилася.

Епілог

Минув час.

Життя продовжувалося.

Попереду чекали нові дороги.

Навчання.

Подорожі.

Нові досягнення.

Нові мрії.

Але дещо залишалося незмінним.

Троянда продовжувала писати.

Максим продовжував її підтримувати.

Соломія все так само любила плітки.

Данило все так само потрапляв у кумедні історії.

Тато Андрій усе так само хвилювався.

А мама Настя все так само знала все наперед.

Іноді вони всі збиралися разом.

Сміялися.

Згадували старі пригоди.

І жартували про ту саму випадкову фотосесію.

Ту фотосесію, яка змінила життя Троянди.

Бо саме вона привела її до друзів.

До мрій.

До нових можливостей.

І до першого справжнього кохання.

А якщо хтось колись запитав би Троянду, чи вірить вона в дива, вона б лише усміхнулася.

І відповіла:

— Так.

Бо іноді дива приходять із фотоапаратом у руках.

КІНЕЦЬ