Розділ 21. Побачення

Після творчого конкурсу минуло кілька днів.

Осінь остаточно вступила у свої права.

Парк біля школи вкрився золотим листям.

Троянда саме складала підручники до рюкзака, коли отримала повідомлення від Максима.

— «У мене до тебе важливе питання.»

Троянда усміхнулася.

— «Яке?»

Відповідь прийшла не одразу.

Наче Максим довго наважувався написати.

— «Ти підеш зі мною на побачення?»

Серце Троянди забилося швидше.

Вона кілька разів перечитала повідомлення.

Потім ще раз.

І лише тоді написала:

— «Так.»

Майже одразу прийшла відповідь:

— «Тоді я хвилююся ще більше.»

— «Я теж.»

У суботу Троянда довго не могла вирішити, що вдягнути.

— Мамо!

— Так?

— Допоможи!

Настя зайшла до кімнати.

На ліжку лежало кілька суконь і светрів.

— Ого.

— Я не знаю, що вибрати.

— Це побачення?

— Можливо.

— Трояндо.

— Добре, так.

Мама усміхнулася.

— Тоді обирай те, у чому почуватимешся собою.

— Це мудро.

— Я мама.

— Справедливо.

Максим чекав біля фонтану.

Того самого, біля якого колись сталося непорозуміння через його двоюрідну сестру.

Коли він побачив Троянду, то на кілька секунд навіть забув, що хотів сказати.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти чудово виглядаєш.

Троянда зніяковіла.

— Дякую.

— Я серйозно.

— А ти виглядаєш так, ніби вчив промову всю ніч.

Максим розсміявся.

— Майже вгадай.

Вони довго гуляли осіннім містом.

Говорили про школу.

Про книги.

Про майбутнє.

Про кумедні історії дитинства.

З Максимом було легко.

Наче вони знали одне одного набагато довше.

Потім вони зайшли до маленької кав'ярні.

Замовили чай і десерти.

— Пам'ятаєш свою першу фотосесію? — запитав Максим.

— Так.

— Якби тоді хтось сказав, що ми сидітимемо тут разом, ти б повірила?

— Ні.

— І я ні.

Вони усміхнулися.

Коли почало сутеніти, Максим запропонував пройтися парком.

Ліхтарі вже світилися теплим жовтим світлом.

Листя тихо шаруділо під ногами.

Повітря було прохолодним.

Але поруч одне з одним було затишно.

На одній із алей вони зупинилися.

Навколо майже нікого не було.

Троянда подивилася на зоряне небо.

— Гарно.

— Дуже.

Але Максим дивився не на небо.

Він дивився на неї.

— Трояндо.

— Так?

— Я давно хотів сказати дещо.

Вона відчула, як серце прискорилося.

— Що саме?

Максим усміхнувся.

Трохи хвилюючись.

Трохи соромлячись.

— Ти дуже важлива для мене.

Троянда мовчала.

Слухаючи кожне слово.

— І я радий, що одного дня випадкова фотосесія змінила наше життя.

На очах дівчини з'явилася тепла усмішка.

— Я теж рада.

Вони стояли зовсім поруч.

Трималися за руки.

І в цю мить обоє розуміли, що їхня історія стала чимось більшим за дружбу.

Максим ніжно поцілував Троянду в щоку.

Дівчина почервоніла й засміялася.

— Тепер офіційно хвилююся ще більше.

— Я теж, — усміхнулася вона.

І вони разом пішли алеєю далі.

Назустріч новим пригодам.

Вони повільно йшли освітленою алеєю.

Після поцілунку в щоку обоє трохи ніяковіли.

І саме тому почали сміятися через будь-яку дрібницю.

— Чого ти усміхаєшся? — запитав Максим.

— Не знаю.

— І я не знаю.

— Дуже змістовна розмова.

— Найкраща за сьогодні.

Троянда засміялася.

Невдовзі вони дійшли до невеликого мосту над річкою.

Вода тихо блищала у світлі ліхтарів.

Осінній вітерець ледь колихав гілки дерев.

На кілька хвилин вони просто стояли поруч.

— Знаєш, — тихо сказала Троянда.

— Що?

— Раніше я думала, що справжнє кохання буває тільки в книжках і фільмах.

Максим усміхнувся.

— А тепер?

— Тепер не знаю.

— Це хороший знак.

— Чому?

— Бо найкращі історії трапляються несподівано.

Троянда подивилася на нього.

— Ти сьогодні надто романтичний.

— Я старався.

— Помітно.

Коли вони поверталися до центру міста, раптом задзвонив телефон Троянди.

На екрані висвітилося:

Тато Андрій.

— Ой.

— Що сталося?

— Тато.

— Співчуваю.

— Максиме!

Вона відповіла на дзвінок.

— Алло?

— Доню, все добре?

— Так.

— Точно?

— Так.

— Ти вечеряла?

— Тату...

— Я просто хвилююся.

Поряд Максим ледь стримував сміх.

— Скоро буду вдома.

— Добре. Бережи себе.

— Добре.

Після завершення розмови вони обоє розсміялися.

— Твій тато дуже тебе любить.

— Я знаю.

— І трохи контролює.

— Трішки.

— Трохи більше ніж трішки.

— Максиме!

Біля будинку Троянди вони зупинилися.

У вікнах уже горіло світло.

Було тепло й затишно.

Наче весь світ став спокійнішим.

— Дякую за сьогодні, — сказала Троянда.

— Це мені треба дякувати.

— Чому?

— Бо ти погодилася.

Дівчина усміхнулася.

— Тоді дякуємо одне одному.

— Домовилися.

На мить запанувала тиша.

Але тепер вона була особливою.

Теплою.

Щирою.

І дуже важливою для них обох.

— До завтра?

— До завтра.

— І напишеш, коли зайдеш додому?

Троянда здивовано підняла брову.

— Максиме.

— Що?

— Я вже вдома.

— А все одно напиши.

Вона засміялася.

— Добре.

Коли Троянда зайшла до будинку, мама Настя одразу помітила її усмішку.

— Гарний вечір?

— Дуже.

— Це видно.

— Настільки?

— Настільки.

З кухні визирнув Андрій.

— Доню, ти повернулася!

— Так, тату.

— Все добре?

— Все чудово.

І вперше за довгий час Троянда зрозуміла, що абсолютно щаслива.

Попереду буде ще багато пригод.