Розділ 19. Другий шанс

Після того як журнал із фотографією Троянди побачила вся школа, життя стало ще цікавішим.

Щоправда, сама Троянда була не в захваті від такої уваги.

Щойно вона зайшла до класу, як почулися голоси:

— Дивіться, наша модель прийшла!

— Автограф даси?

— А зі знаменитостями можна дружити?

— Припиніть!

Троянда засміялася і сіла за парту.

Поруч одразу вмостилася Соломія.

— Ну що, пані зірка?

— Ти теж починаєш?

— Трохи.

— Зрадниця.

— Зате чесна.

Навчальний рік наближався до кінця.

Попереду чекала шкільна екскурсія до старовинного міста.

Увесь клас був у захваті.

Навіть учителі виглядали радісними.

— Нарешті хоч трохи відпочинемо від вас, — пожартувала класна керівниця.

— А ми від вас! — відповів Данило.

У класі вибухнув сміх.

Коли настав день поїздки, автобус був наповнений розмовами та жартами.

Троянда сиділа біля вікна.

Поруч сів Максим.

— Вільно?

— Уже ні.

— Тобто можна?

— Можна.

Максим усміхнувся.

Автобус рушив.

Попереду чекала кількагодинна дорога.

Соломія одразу почала фотографувати всіх навколо.

— Не смій!

— Уже сфотографувала!

— Соломіє!

— Для історії.

— Для компромату.

— Теж правильно.

Через годину Данило запропонував гру.

— Кожен розповідає свій найсмішніший спогад.

— Це небезпечно, — сказала Троянда.

— Чому?

— Бо в мене їх багато.

— Починай.

І вона розповіла історію про те, як у дитинстві випадково облила себе компотом на шкільному святі.

Усі сміялися так голосно, що навіть водій посміхнувся.

Коли вони приїхали до старовинного міста, усіх вразила краса вузеньких вуличок.

Будинки були прикрашені квітами.

На площі грали музиканти.

У повітрі пахло кавою та випічкою.

— Тут наче казка, — прошепотіла Троянда.

— Згоден, — відповів Максим.

— Хоча...

— Що?

— Є одна проблема.

— Яка?

— У казці немає Данила.

Саме в цей момент Данило мало не перечепився через лавку.

Усі розсміялися.

— Я все чув!

— Ми знаємо!

Після екскурсії клас отримав вільний час.

Троянда та Максим вирішили трохи прогулятися.

Вони повільно йшли старовинною вулицею.

Навколо цвіли троянди.

— Символічно, — сказав Максим.

— Що саме?

— Троянди навколо Троянди.

— Дуже оригінально.

— Я старався.

Вона засміялася.

Потім між ними запанувала тиша.

Але не незручна.

Навпаки.

Тепла.

Спокійна.

— Знаєш, — тихо сказав Максим.

— Що?

— Я радий, що ми тоді не посварилися назавжди.

Троянда подивилася на нього.

— Я теж.

— Бо тоді я міг би втратити тебе.

Серце дівчини пропустило удар.

— Максиме...

— Це правда.

Вона усміхнулася.

— І я рада, що ми отримали другий шанс.

Максим теж усміхнувся.

— Найкращий другий шанс у моєму житті.

Увечері клас повертався додому.

Сонце повільно сідало за обрій.

Більшість учнів уже дрімала.

Соломія спала, обійнявши рюкзак.

Данило хропів так голосно, що сміявся весь автобус.

А Троянда сиділа біля вікна.

Поруч був Максим.

І їй здавалося, що цей день вона пам'ятатиме дуже довго.

День, коли вони ще раз переконалися:

іноді другий шанс може змінити все.

І стати початком чогось по-справжньому прекрасного.

Автобус повільно їхав додому.

За вікном миготіли поля, дерева й маленькі села.

Більшість однокласників уже спала.

Було тихо.

Троянда дивилася на захід сонця.

Раптом Максим порушив мовчання.

— Про що думаєш?

— Про життя.

— Серйозно.

— А що?

— Зазвичай у такі моменти люди думають про їжу.

Троянда тихо засміялася.

— Ні.

Цього разу не про їжу.

— А про що?

Вона замислилася.

Потім подивилася у вікно.

— Знаєш... мені здається, я дуже змінилася.

Максим уважно слухав.

— Раніше я боялася навіть виступати перед класом.

— Це правда.

— А тепер даю інтерв'ю журналістам.

— Теж правда.

— Раніше я думала, що все життя буде звичайним.

Школа.

Дім.

Уроки.

І все.

— А тепер?

Троянда усміхнулася.

— Тепер хочеться показати людям дещо з іншої сторони.

— Якої саме?

Вона трохи помовчала.

— Не лише фотографії.

Не лише красиві кадри.

А справжню себе.

— І яка ти справжня?

Максим дивився на неї з цікавістю.

— Іноді смішна.

— Часто.

— Максиме!

— Добре-добре.

Продовжуй.

— Іноді невпевнена.

Іноді вперта.

Люблю квіти.

Люблю писати.

Люблю свою сім'ю.

І друзів.

Максим усміхнувся.

— Мені подобається ця версія Троянди.

Дівчина відчула тепло в серці.

— Справді?

— Справді.

Найбільше мені подобається саме справжня ти.

Троянда раптом замовкла.

Від цих слів стало дуже тепло.

Набагато тепліше, ніж від літнього сонця за вікном.

Коли автобус зупинився біля школи, їх уже чекали батьки.

Тато Андрій першим помітив доньку.

— Трояндо!

— Привіт, тату!

— Ну як подорож?

— Дуже добре.

— Нічого не зламала?

— Тату!

— Я просто уточнюю.

Максим засміявся.

— Доброго вечора.

— Добрий вечір, Максиме, — відповів Андрій.

І додав із усмішкою:

— Дякую, що доглядав за моєю донькою.

Троянда одразу почервоніла.

— Тату!

— Що?

— Поїхали додому.

Усі засміялися.

І поки вони йшли до машини, Троянда подумала, що іноді другий шанс потрібен не лише для кохання.

Іноді він потрібен, щоб краще зрозуміти себе.

І знайти ту версію себе, якою хочеться бути насправді.

Увечері після поїздки Троянда нарешті могла відпочити.

Вона сиділа у своїй кімнаті, загорнувшись у плед.