Розділ 15. Визнання почуттів

Ранок почався незвично.

Троянда прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Сонце тільки піднімалося над містом.

У будинку ще було тихо.

Вона взяла телефон.

І сама не помітила, як усміхнулася.

Учорашнє повідомлення від Максима все ще гріло душу.

Але водночас трохи лякало.

Бо тепер усе ставало справжнім.

Не як у книгах.

Не як у мріях.

А по-справжньому.

За сніданком бабуся уважно дивилася на онуку.

— Трояндо.

— Що?

— Ти знову усміхаєшся телефону.

— Неправда.

— Правда.

— Бабусю.

— Що?

— Їж сирники.

Дідусь Микола голосно засміявся.

— Гарна відповідь.

— Я старалася.

Саме тоді телефон завібрував.

Повідомлення.

Від Максима.

— «Можна тебе викрасти на прогулянку?»

Троянда мало не впустила чашку.

Бабуся все помітила.

— Хто пише?

— Ніхто.

— Ага.

— Справді.

— Максим?

— БАБУСЮ!

На кухні знову почався сміх.

Після обіду Троянда вийшла до міського парку.

Максим уже чекав біля фонтану.

Побачивши її, він усміхнувся.

І чомусь від цієї усмішки серце почало битися швидше.

— Привіт.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Наче бачилися вперше.

Але водночас знали одне одного дуже давно.

— Ходімо?

— Ходімо.

Вони повільно рушили алеєю.

Навколо шуміли дерева.

Співали птахи.

У парку гуляли сім'ї з дітьми.

Здавалося, весь світ сьогодні був спокійним.

— Про що думаєш? — запитав Максим.

— Про багато чого.

— Наприклад?

— Про те, як дивно змінилося моє життя.

— Через фотосесію?

— Через одну випадковість.

Максим усміхнувся.

— І через одного фотографа.

— Можливо.

Вони обоє засміялися.

Але потім розмова стала серйознішою.

— Знаєш, — сказав Максим, — останнім часом я багато думаю.

— Про що?

— Про нас.

Троянда завмерла.

Серце почало битися швидше.

Набагато швидше.

Максим зупинився.

І вперше за довгий час виглядав по-справжньому схвильованим.

— Трояндо.

— Так?

— Я не дуже добре вмію говорити про почуття.

— Я теж.

— Добре, що ми обоє незграбні.

Вона тихо засміялася.

Але хвилювання нікуди не зникло.

— Пам'ятаєш день нашого знайомства?

— Так.

— Тоді я навіть не думав, що ти станеш для мене такою важливою.

Троянда мовчала.

— А потім були фотографії.

Інтерв'ю.

Фестиваль.

Наші прогулянки.

Навіть наша сварка.

І я зрозумів одну річ.

Він зробив паузу.

— Я сумую за тобою, коли тебе немає поруч.

Троянда відчула, як у грудях стало тепло.

— Максиме...

— Зачекай.

Дай договорити.

Вона кивнула.

— Ти мені дуже подобаєшся.

Не як подруга.

Не як модель для фото.

Не як героїня журналу.

А просто ти.

Троянда.

Запанувала тиша.

Здавалося, навіть вітер перестав шуміти.

Максим дивився на неї.

І чекав.

А Троянда раптом згадала все.

Першу фотосесію.

Перший журнал.

Перше повідомлення.

Першу сварку.

Першу підтримку.

Перший дощ удвох.

Усе це привело їх сюди.

У цей момент.

— Я дуже боялася цього дня, — тихо сказала вона.

— Чому?

— Бо не знала, що відчуватиму.

— І що відчуваєш зараз?

Троянда усміхнулася крізь хвилювання.

— Те саме.

— Що саме?

— Ти теж мені подобаєшся.

Максим завмер.

Наче не повірив одразу.

— Справді?

— Справді.

— Точно?

— Максиме.

— Що?

— Не змушуй мене повторювати десять разів.

Він засміявся.

І вона теж.

А потім вони ще довго гуляли парком.

Говорили про майбутнє.

Про мрії.

Про книги.

Про життя.

І вперше обоє знали, що їхня історія стала чимось більшим за випадкову зустріч.

Коли ввечері Троянда повернулася додому, мама лише глянула на неї й усміхнулася.

— Ну?

— Що ну?

— Я ж твоя мама.

Троянда почервоніла.

— Все добре.

— Це я вже бачу.

А з вітальні почувся голос тата Андрія:

— Якщо це про Максима, я хочу офіційний звіт!

— ТАТУ!

Увесь будинок вибухнув сміхом.

А Троянда подумала, що іноді найкращі історії починаються зовсім випадково.

З одного фото.

З однієї зустрічі.

І з одного серця, яке наважилося сказати правду.

Тим часом Максим повернувся додому.

Його будинок стояв у тихому районі міста.

Щойно він відчинив двері, як почув голос мами.

— Максиме, це ти?

— Так, мамо.

Із кухні виглянула його мама Олена.

Вона працювала журналісткою і завжди першою помічала, коли в сина щось траплялося.

— У тебе такий вигляд, ніби сталося щось дуже хороше.

— Можливо.

— Ага, — усміхнулася вона.

У цей момент до кухні зайшов батько Максима — Сергій.

Він працював власником великого медіаагентства.

— Ну що, сине?

— Що?

— Це через Троянду?

Максим мало не вдавився чаєм.

— Тату!

— Що?

— Ви звідки все знаєте?

— Ми батьки.

— І журналісти, — додала мама.

Максим засміявся.

— Добре, здаюся.

— Отже? — поцікавилася мама.

Максим сів за стіл.

І вперше розповів усе.

Про випадкову фотосесію.

Про знайомство.

Про журнал.

Про фестиваль.

Про сварку.

Про примирення.

І про сьогоднішню розмову в парку.

Мама слухала із теплою усмішкою.

А батько уважно кивав.

— Вона хороша дівчина, — сказав Сергій.

— Дуже хороша, — тихо відповів Максим.

— Видно.

Мама підморгнула чоловікові.

— Уперше бачу, щоб ти так говорив про когось.

Максим лише усміхнувся.

Тим часом удома Троянда сиділа на кухні разом із батьками.

Андрій саме повернувся з роботи.