Розділ 14. Прогулянка містом

Минуло кілька днів після шкільного фестивалю.

Настали теплі літні вихідні.

Троянда саме дочитувала нову книгу, коли телефон завібрував.

Максим 🌹

— «Привіт. Підеш гуляти?»

Троянда усміхнулася.

— «Так.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

— «Через годину біля фонтану.»

— «Домовилися.»

Коли Троянда спустилася вниз, тато Андрій уже сидів на кухні.

— Куди збираємося?

— Гуляти.

— З Максимом?

— Так.

— Я так і знав.

— Тату...

— Що?

— Нічого.

Мама засміялася.

— Не хвилюйся, доню. Ми не будемо тебе допитувати.

— Це ти не будеш, — пробурмотіла Троянда.

За годину вона вже стояла біля великого міського фонтану.

Максим прийшов майже одночасно.

— Привіт.

— Привіт.

— Гарно виглядаєш.

Троянда одразу почервоніла.

— Дякую.

— Це правда.

Вони рушили центральною вулицею міста.

Навколо гуляли люди.

Працювали маленькі кав'ярні.

Лунала музика від вуличних музикантів.

— Люблю такі дні, — сказала Троянда.

— Я теж.

— Чому?

— Бо можна просто гуляти й нікуди не поспішати.

Вона усміхнулася.

Саме це їй зараз і подобалося.

Незабаром вони зустріли Соломію та Данила.

— О! — вигукнула Соломія. — Яка несподіванка!

— Ти нас переслідуєш? — засміявся Максим.

— Звичайно ні.

— Тоді чому ти тут?

— Бо місто маленьке.

— Дуже переконливо.

Данило лише похитав головою.

— Я теж намагався це зрозуміти.

Усі розсміялися.

Друзі вирішили трохи прогулятися разом.

Вони жартували.

Фотографувалися.

Купили морозиво.

І навіть випадково потрапили на невеличкий концерт просто неба.

Було весело.

Але раптом небо почало темніти.

— Мені це не подобається, — сказав Данило.

— Чому? — запитала Соломія.

У ту ж секунду впала перша крапля дощу.

Потім друга.

Третя.

— Ой.

За хвилину почалася справжня літня злива.

— БІЖИМО! — закричала Соломія.

Уся компанія кинулася шукати укриття.

Зрештою вони сховалися під навісом маленької кав'ярні.

Усі були трохи мокрі.

Особливо Соломія.

— Моє волосся! — драматично вигукнула вона.

— Воно на місці, — відповів Данило.

— Але вже не ідеальне!

— Це трагедія.

Максим тихо засміявся.

Троянда теж.

Дощ барабанив по даху.

Місто навколо стало зовсім іншим.

Тихішим.

Затишнішим.

Соломія з Данилом вирішили забігти всередину за гарячим какао.

І на кілька хвилин Троянда з Максимом залишилися самі.

— Гарний дощ, — тихо сказала вона.

— Так.

— Хоч і несподіваний.

Максим подивився на неї.

— Як і наша зустріч.

Серце Троянди знову забилося швидше.

Вона опустила очі.

А потім тихо усміхнулася.

— Можливо.

Дощ повільно стихав.

Попереду сяяла веселка.

А разом із нею починався ще один особливий день у їхній історії.

Невдовзі друзі зайшли всередину кав'ярні.

Було тепло й затишно.

За вікнами шумів дощ.

Соломія вже сиділа за столиком із великим горнятком какао.

— Я вижила, — урочисто повідомила вона.

— Після чого? — запитав Данило.

— Після катастрофи з моєю зачіскою.

— Вона досі виглядає нормально.

— Ти нічого не розумієш у красі.

Максим тихо засміявся.

Троянда теж.

Офіціант приніс напої.

Вони почали розмовляти про школу, літо та майбутні плани.

Раптом за вікном несподівано гримнув сильний грім.

ГРРРАААХ!

— ААААА!

Троянда так різко скрикнула від несподіванки, що мало не впустила чашку.

Уся кав'ярня на секунду обернулася до їхнього столика.

Максим миттєво нахилився до неї.

— Гей, усе добре?

Троянда притиснула руку до грудей.

— Я злякалася...

— Так і помітив.

Соломія вже ледве стримувала сміх.

— Вибач...

— Не смійся!

— Я намагаюся!

Данило теж усміхнувся.

— Зате тепер ми знаємо твою таємницю.

— Яку?

— Ти боїшся грому.

— Не боюся!

У цей момент знову гримнуло.

Троянда здригнулася.

Соломія голосно розсміялася.

— Добре-добре, не боїшся.

Максим з усмішкою простягнув їй серветку.

— Тримай.

— Навіщо?

— Для хоробрих людей.

Троянда закотила очі.

— Дуже смішно.

— Трішки.

За вікном дощ поступово слабшав.

Краплі повільно стікали по склу.

У кав'ярні було спокійно.

Затишно.

І якось по-особливому добре.

Максим дивився на Троянду і усміхався.

А вона, попри свій переляк, усміхалася у відповідь.

Бо навіть грім уже не здавався таким страшним, коли поруч були друзі та людина, яка завжди готова підтримати.

Дощ майже закінчився.

У кав'ярні було тепло й тихо.

Троянда саме пила гарячий чай, коли її телефон задзвонив.

На екрані висвітилося:

Бабуся 📞

— Алло?

— Трояндо, сонечко, ми вже приїхали в місто.

Очі дівчини засяяли.

— Справді?!

— Так.

— Разом із дідусем?

— Звичайно.

— Я так скучила!

— Ми теж.

Троянда усміхнулася.

— Добре, я скоро буду.

Вона поклала слухавку.

— Що сталося? — запитав Максим.

— Приїхали бабуся і дідусь.

— Ого.

— Мені потрібно їхати додому.

Соломія усміхнулася.

— Передавай привіт.

— Обов'язково.

Троянда підвелася.

Вона вже хотіла щось сказати Максиму, але не знаходила правильних слів.

Чомусь серце почало хвилюватися.

— Максиме...

— Так?

— Я...

Раптом біля столика підвелася Соломія.

Вона нервово поправила волосся.

— Можна я теж дещо скажу?

Усі здивовано подивилися на неї.

— Ну... Максиме...

— Так?

— Ми давно знайомі.

— Так.

— І працювали разом на кількох шкільних проєктах.