Розділ 12. Несподівана підтримка

Після завершення книги минуло два дні.

Троянда намагалася не думати про Максима.

Справді намагалася.

Але це було складно.

Дуже складно.

Кожного разу, коли телефон подавав звук повідомлення, вона мимоволі дивилася на екран.

І щоразу трохи засмучувалася.

Бо це був не він.

У суботу зранку Троянда сиділа на кухні.

Перед нею стояла чашка какао.

Настрій був не дуже.

— Доню, — сказала мама, — ти вже десять хвилин дивишся в одну точку.

— Думаю.

— Про Максима?

Троянда мало не вдавилася какао.

— Мамо!

— Що?

— Це очевидно?

— Для всіх.

Тато Андрій кивнув.

— Абсолютно.

— Навіть для тебе?

— Особливо для мене.

Троянда закрила обличчя руками.

Саме тоді пролунав дзвінок у двері.

— Я відкрию! — вигукнув Андрій.

Через хвилину з коридору почувся знайомий голос.

Серце Троянди завмерло.

Максим.

Вона різко піднялася зі стільця.

У дверях стояв він.

Трохи схвильований.

З великим букетом польових квітів.

І дуже винуватим поглядом.

Андрій схрестив руки.

— Ну?

— Добрий день.

— Добрий.

— Я до Троянди.

— Це я зрозумів.

— Тату! — почервоніла Троянда.

Мама ледве стримувала сміх.

Максим зробив крок уперед.

— Можна поговорити?

Троянда мовчки кивнула.

Вони вийшли у двір.

Декілька секунд обоє мовчали.

— Вибач.

Троянда здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Я був неправий.

— Максиме...

— Ні, дай сказати.

Він глибоко вдихнув.

— Я справді закрутився через роботу і фотозйомки.

— Я розумію.

— Але мав написати.

— Так.

— І подзвонити.

— Так.

— І не змушувати тебе хвилюватися.

Троянда відчула, як образа потроху тане.

— Я теж була не зовсім права.

— Ні.

— Була.

— Трояндо.

— Що?

— Я сумував.

Вона завмерла.

— Справді?

— Дуже.

— Навіть два дні?

— Особливо два дні.

Троянда засміялася крізь усмішку.

— Це звучить смішно.

— А мені було не смішно.

— Максиме...

— Що?

— Я теж сумувала.

Він усміхнувся так щиро, що її серце одразу стало легшим.

Саме в цей момент відчинилося вікно.

— ВОНИ ПОМИРИЛИСЯ? — почувся голос Андрія.

— ТАТУ!

— Що? Я хвилююся!

З іншого боку вікна з'явилася мама.

— Андрію, не заважай дітям.

— Я не заважаю.

— Заважаєш.

Максим уже сміявся.

Троянда теж.

І вперше після сварки вони знову стояли поруч і усміхалися одне одному.

А попереду на них чекала нова пригода, яка зробить їх ще ближчими.

Максим і Троянда ще стояли у дворі, коли двері будинку раптом відчинилися.

На порозі з'явився Андрій.

У руках він тримав... бінокль.

— Тату? — здивувалася Троянда.

— Що?

— Навіщо тобі бінокль?

— Я птахів спостерігав.

— У нашому дворі?

— Так.

— А чому він направлений на нас?

— Випадковість.

Максим ледве стримував сміх.

— Андрію, — почувся голос мами, — негайно поверни бінокль на місце.

— Добре.

— І припини шпигувати.

— Я не шпигую.

— Шпигуєш.

— Трішки.

Троянда схопилася за голову.

— Мені соромно.

— А мені ні, — гордо сказав тато.

Усі засміялися.

Через кілька хвилин Максим і Троянда вирушили гуляти парком.

Нарешті без бінокля.

Принаймні вони так думали.

— Як книга? — запитав Максим.

— Закінчила.

— Я досі пишаюся тобою.

Троянда усміхнулася.

— А я досі не вірю.

— Коли буде перший автограф?

— Коли книга стане відомою.

— Добре.

— Ти серйозно чекатимеш?

— Звичайно.

— А якщо це буде десять років?

— Тоді через десять років.

— Упертий.

— Так.

Вони повільно йшли алеєю.

Раптом Троянда помітила знайому постать за деревом.

— Максиме...

— Що?

— Тобі не здається, що за нами стежать?

Максим придивився.

За деревом миттєво сховався Андрій.

— Мені здається, це твій тато.

— Це мій тато.

— Сто відсотків.

Троянда голосно покликала:

— ТАТУ!

Андрій вийшов із-за дерева.

— Ой.

— Що ти тут робиш?

— Гуляю.

— За тим самим деревом уже п'ять хвилин?

— Воно гарне.

Максим уже сміявся так, що ледве стояв.

— Андрію, ви неймовірний.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Все одно дякую.

Троянда закотила очі.

— Мамо знає?

— Ні.

Саме в цей момент у тата задзвонив телефон.

— Алло?

Пауза.

— Так, люба.

Ще пауза.

— Так, я вдома.

Максим і Троянда переглянулися.

— Андрію, — долинув голос мами навіть через телефон, — я бачу тебе через вікно кафе.

— Ой.

Розмова закінчилася через дві секунди.

— Мені час додому, — серйозно сказав Андрій.

І швидко пішов геть.

Троянда та Максим не витримали й вибухнули сміхом.

Коли сміх трохи стих, Максим обережно взяв її за руку.

— Знаєш...

— Що?

— Я радий, що ми помирилися.

Серце Троянди знову затріпотіло.

— Я теж.

— Більше не хочу таких сварок.

— Я теж.

Вони усміхнулися одне одному.

І вперше після тих непростих днів усе знову здавалося правильним.

Попереду чекало літо.

Нові пригоди.

Нові мрії.

І ще багато моментів, які вони мали пережити разом.

Наступного дня Троянда прокинулася в чудовому настрої.

Вперше за довгий час їй було легко на душі.

Сварка залишилася позаду.

Книга була завершена.

А Максим знову був поруч.

— Доню, ти сьогодні підозріло щаслива, — сказала мама за сніданком.

— Це погано?

— Ні.

— Тоді все добре.

Тато Андрій уважно подивився на доньку.

— Максим написав?

— Тату!

— Що?

— Ти неможливий.