Розділ 11. Перша сварка

Минуло кілька днів.

Троянда активно працювала над своєю книгою.

Вона могла годинами сидіти за ноутбуком, придумувати нові сцени та записувати ідеї.

Максим це знав.

І завжди підтримував її.

Але одного дня все пішло не так.

Троянда сиділа вдома й чекала повідомлення від Максима.

Він обіцяв зателефонувати після обіду.

Минуло пів години.

Потім година.

Потім дві.

Телефон мовчав.

— Дивно, — прошепотіла вона.

Троянда написала першою.

"Привіт. Все добре?"

Повідомлення було прочитане.

Але відповіді не було.

Серце неприємно стиснулося.

Увечері вона побачила нове фото в соцмережах.

На ньому Максим був на якійсь фотозйомці.

Поруч із ним стояла усміхнена дівчина-модель.

Вони про щось сміялися.

Троянді раптом стало дуже боляче.

Вона сама не розуміла чому.

Можливо, через те, що він не відповів.

Можливо, через образу.

А можливо, через ревнощі.

Наступного дня вони зустрілися в парку.

— Привіт, — усміхнувся Максим.

Але Троянда не усміхнулася у відповідь.

— Привіт.

— Щось сталося?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

Максим одразу зрозумів.

Щось було не так.

— Трояндо.

— Що?

— Ти ображена.

— Ні.

— Ображена.

— Ні.

— Тоді чому дивишся на мене так, ніби хочеш убити?

Троянда схрестила руки.

— Бо ти не відповідав.

— Я був на роботі.

— Цілий день?

— Майже.

— А повідомлення написати не можна було?

Максим розгубився.

— Я...

— Не треба.

— Трояндо, послухай.

— Ні, це ти послухай.

Її голос здригнувся.

— Ти пообіцяв подзвонити.

— Знаю.

— А потім просто зник.

— Я не зникав.

— Для мене зник!

Запанувала тиша.

Вперше між ними було так незручно.

Так боляче.

Максим теж почав сердитися.

— Ти навіть не дала мені пояснити.

— А що пояснювати?

— Багато чого.

— Наприклад?

— Що зйомка затягнулася.

— А модель поруч на фото теж випадково затягнулася?

Щойно ці слова злетіли з її губ, Троянда пошкодувала про них.

Максим здивовано подивився на неї.

— Ось у чому справа.

— Ні.

— Трояндо...

— Ні.

— Ти ревнуєш.

— Не ревную.

— Ревнуєш.

— Не ревную!

На очах несподівано з'явилися сльози.

І це налякало її найбільше.

Бо вона не хотіла плакати.

Не тут.

Не перед ним.

Але було пізно.

Перша сльоза скотилася по щоці.

Потім друга.

Максим одразу забув про образу.

— Гей...

— Не треба.

— Трояндо.

— Просто залиш мене зараз.

Вона швидко розвернулася і пішла.

Потім побігла.

Щоб він не бачив її сліз.

Максим залишився стояти сам посеред парку.

З важким серцем.

Він ніколи не бачив Троянду такою сумною.

А Троянда бігла додому і плакала.

Бо іноді найбільше болять не чужі слова.

А слова людини, яка стала для тебе особливою.

Троянда забігла додому вся в сльозах.

Вона швидко зачинила двері своєї кімнати й сіла на ліжко.

Сльози не зупинялися.

Через кілька хвилин у двері тихенько постукали.

— Доню? — почувся голос мами.

Троянда мовчала.

— Можна зайти?

— Так...

Мама відчинила двері й одразу сіла поруч.

— Що сталося?

Троянда витерла очі.

— Ми посварилися.

— З Максимом?

Дівчина кивнула.

Саме тоді до кімнати зайшов тато Андрій.

Побачивши сльози доньки, він одразу посерйознішав.

— Хто образив мою доньку?

— Тату...

— Це Максим?

— Андрію, спокійно, — сказала мама.

Троянда сумно усміхнулася.

— Коли він ревнував мене, я ж обережно відмовлялася від усіх тих запрошень на каву після фотосесій.

— Так, — кивнула мама.

— Я ніколи не давала приводу хвилюватися.

Голос Троянди затремтів.

— А вчора він навіть не написав.

Не подзвонив.

Не пояснив нічого.

А сьогодні був зовсім інший...

І сльози знову покотилися по щоках.

Мама обійняла її.

— Сонечко, іноді люди помиляються.

— Але мені було так боляче...

Тато Андрій сів поруч.

— Знаєш, доню.

— Що?

— Коли я закохався у твою маму, ми теж сварилися.

Мама засміялася крізь усмішку.

— І ще як.

— Справді?

— Справді, — кивнув тато.

— Але якщо люди важливі одне одному, вони знаходять спосіб поговорити.

Троянда задумалася.

— А якщо він більше не захоче говорити?

— Захоче, — впевнено відповів Андрій.

— Звідки знаєш?

— Бо я бачив, як він на тебе дивиться.

Дівчина почервоніла навіть крізь сльози.

— Тату...

— Що? Це правда.

Мама усміхнулася.

— І мені здається, що він зараз переживає не менше за тебе.

Троянда подивилася у вікно.

За склом уже починало темніти.

А десь там був Максим.

Можливо, такий самий сумний.

Можливо, теж шкодував про сварку.

І вперше за цей вечір вона подумала, що, можливо, ця історія ще не закінчилася.

Того вечора Троянда довго сиділа за своїм столом.

На вулиці вже стемніло.

У кімнаті горіла лише настільна лампа.

Поруч лежав телефон.

Але повідомлення від Максима так і не було.

Троянда важко зітхнула.

Потім відкрила ноутбук.

Перед нею була її книга.

Її історія.

Її мрія.

Усі переживання.

Усі радощі.

Усі сльози.

Вона почала перечитувати останні сторінки.

І раптом зрозуміла, що книга майже готова.

Залишилося написати лише кілька рядків.

Троянда витерла очі.

Глибоко вдихнула.

І почала друкувати.

Рядок за рядком.

Слово за словом.

Година за годиною.

Поки нарешті не поставила останню крапку.

Вона завмерла.

Не вірячи власним очам.

Книга була завершена.