Розділ 4. Перше кохання

Увечері Троянда довго не могла заснути.

Вона лежала в ліжку й дивилася у стелю.

На тумбочці лежав журнал із її фотографією, а поруч стояв букет троянд.

Здавалося, що все це сталося не з нею.

Але найбільше вона думала не про журнал.

І не про інтерв'ю.

Вона думала про Максима.

Його усмішку.

Його жарти.

Його добрі очі.

— Стоп, Трояндо, — прошепотіла вона сама собі.

Дівчина накрила обличчя подушкою.

— Чому я весь час думаю про нього?

Відповіді не було.

Наступного ранку вона прокинулася раніше.

Першою думкою знову був Максим.

— Це вже дивно.

Під час сніданку мама уважно подивилася на доньку.

— Трояндо.

— Що?

— Ти усміхаєшся в тарілку.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

Тато засміявся.

— Мені здається, я знаю причину.

Троянда мало не вдавилася чаєм.

— Тату!

— А що я сказав?

— Нічого!

Мама хитро усміхнулася.

— Як його звати?

— Кого?

— Того хлопця.

— Якого хлопця?

— Трояндо.

Дівчина почервоніла.

— Немає ніякого хлопця.

— Звісно, — засміялася мама.

Після сніданку Троянда швидко втекла до своєї кімнати.

Серце калатало.

Вона сама не розуміла, що відбувається.

Раніше вона ніколи так багато не думала про когось.

І саме в цей момент телефон сповістив про нове повідомлення.

Від Максима.

"Доброго ранку, Трояндо 🌹"

Вона завмерла.

А потім усміхнулася так широко, що сама цього не помітила.

І, можливо, саме тоді вперше зрозуміла, що в її серці народжується щось дуже особливе...

Троянда ще кілька хвилин дивилася на повідомлення від Максима.

Потім нарешті набрала відповідь:

— Доброго ранку! 🌷

За кілька секунд прийшла відповідь.

— Уже не спиш?

— Уже ні.

— Це диво.

— Чому?

— Бо ти вчора казала, що любиш поспати довше.

Троянда засміялася.

Раптом у двері подзвонили.

— Трояндо! — гукнула мама. — До тебе прийшли!

Дівчина здивовано спустилася в коридор.

На порозі стояла усміхнена дівчина з довгим світлим волоссям.

— Привіт!

— Привіт... — розгубилася Троянда.

— Ти мене не пам'ятаєш?

— Мабуть, ні.

— Я Соломія! Ми бачилися на фотосесії.

— Соломія!

— Нарешті згадала.

Дівчата засміялися.

— Можна зайти?

— Звичайно.

За кілька хвилин вони вже сиділи в кімнаті Троянди.

Соломія відразу помітила журнал.

— Ого!

— Що?

— Це ж ти на обкладинці!

— Так...

— Я б носила його всюди.

— Соломіє!

— Що? Я кажу правду.

Троянда засміялася.

Їй подобалася щирість нової знайомої.

— До речі, ти дуже гарна на цьому фото.

— Дякую.

— А ще мені здається...

— Що?

Соломія примружилася.

— Тобі хтось подобається.

Троянда ледь не впустила чашку чаю.

— Що?!

— Я вгадала!

— Ні!

— Так!

— Ні!

— Так!

Дівчата почали сміятися.

— Ти випадково не подруга моєї мами?

— Ні. Але ми б точно порозумілися.

Троянда похитала головою.

— Ви всі однакові.

— А Максим симпатичний.

— Соломіє!

— Що?

— Ми просто друзі.

— Звісно.

— Справді.

— Добре.

— Добре.

Запанувала тиша.

— Але він все одно симпатичний, — тихо додала Соломія.

Троянда кинула в неї подушку.

Кімнату наповнив сміх.

І саме тоді Троянда зрозуміла, що знайшла справжню подругу.

Людину, з якою можна говорити про все на світі.

Навіть про те, про що трохи соромно зізнатися самій собі.

А надворі світило сонце.

І літо тільки починалося...

Троянда й Соломія саме сміялися над якимось жартом, коли раптом знизу пролунав голос.

— ТРОЯНДО!

Це був тато.

Дівчина аж підскочила.

— Ой.

— ТРОЯНДО, ШВИДКО СЮДИ!

— Що сталося? — здивувалася Соломія.

— Якщо тато так кричить, є два варіанти. Або вдома пожежа, або сталося щось дуже дивне.

Дівчата швидко спустилися сходами.

У вітальні стояли мама й тато.

Андрій показував пальцем на телевізор.

— Швидше!

— Тату, що таке?

— Тебе показують!

— Що?!

Троянда завмерла.

На екрані телевізора справді показували її інтерв'ю.

Вона сиділа за столом у редакції журналу та відповідала на запитання Марії.

— Це ж я...

— Саме ти! — вигукнув тато.

Соломія мало не закричала.

— Я знала! Я знала, що ти станеш знаменитою!

— Не стала я знаменитою.

— Уже стала.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

Мама засміялася.

— Дівчата, тихіше.

У телевізорі якраз пролунали слова Троянди:

«Я люблю лаванду та бузок більше за троянди».

Уся кімната вибухнула сміхом.

— Доню! — засміявся тато. — Ти сказала це на всю країну!

— І що?

— Тепер усі троянди образяться.

— Тату!

Соломія ледве дихала від сміху.

— Це було геніально.

Інтерв'ю тривало.

Потім показали момент, де Троянда розповідала про школу.

— Ми з математикою поважаємо одна одну на відстані.

Мама прикрила обличчя руками.

— Трояндо!

— Що?

— Це теж почули всі.

— Ну це ж правда.

Тато засміявся ще голосніше.

У цей момент задзвонив телефон.

Потім ще один.

І ще один.

— Що відбувається? — здивувалася Троянда.

Телефон був переповнений повідомленнями.

Однокласники.

Друзі.

Родичі.

Усі писали одне й те саме.

«Ми тебе бачили!»

«Це правда ти?»

«Ти супер!»

«Підпиши журнал!»

— Ой ні...

— Ой так! — вигукнула Соломія.

Повідомлень ставало все більше.

Троянда навіть не встигала читати.

У двері подзвонили.

Мама відчинила.

На порозі стояла сусідка пані Галина.

— Олено! Я щойно бачила вашу доньку по телевізору!