«Тіні під часом»

ТРОСТЯНЕЦЬ

«Тіні під часом»

ЗМІСТ

1. Осінній туман над Лучкою

2. Червона вежа на горі

3. Борги минулого

4. Знаки на старому папері

5. Старий фундамент

6. Сліди на рейках

7. Світло і тіні

8. Знак під печаткою

9. Подих із глибини

10. Тіні серед білого дня

11. За замкненими дверима

12. Вага землі

13. Потайні ходи

14. Місце, якого немає на мапі

15. Замковий камінь

16. Душа міста

17. Шепіт ярів

18. Шрами на карті

19. Під заводськими мурами

20. Камінний панцир

21. Тиша над містом

22. Осколки пам’яті

23. Тіні Нескучного

24. Архітектура вічності

Передмова автора

Є міста, які ти просто бачиш на карті. А є такі, що з часом стають частиною тебе — живуть у пам’яті, у голосах знайомих вулиць, у запаху дощу над старим парком і в кожному камені, повз який ти проходив у дитинстві. Для мене таким містом назавжди залишився Тростянець.

Я дуже люблю це місто. Люблю його вулиці, старі будинки, дерева Нескучного, тишу над містом, Круглий двір і ту особливу атмосферу, яку неможливо пояснити лише історією чи архітектурою. Тростянець для мене — не просто місце на карті. Це дім, пам’ять і частина мого життя.

Так склалося, що тепер я далеко від нього, в еміграції. Відстань лише сильніше навчила мене розуміти, наскільки дорогим є рідне місто. Є речі, які не помічаєш, поки вони поруч: знайомий поворот дороги, старий камінь під ногами, туман над лісом, обриси будівлі, яку бачив сотні разів. Коли між тобою і домом з’являються сотні кілометрів, усе це раптом стає безцінним.

Ще з дитинства я чув від старших різні історії, перекази та міські легенди. Деякі з них здавалися смішними, інші — дивними, а деякі залишали після себе те особливе відчуття, коли вже не знаєш, де закінчується вигадка і починається пам’ять. Мені завжди хотілося думати, що за звичайними фасадами старих будинків, у тіні вікових дубів Нескучного, за мурами Круглого двору й під землею старого Тростянця є ще один, невидимий шар міста.

Саме з цього відчуття й народилася ця книга.

Це художня історія. У ній справжні місця Тростянця зустрічаються з вигаданими подіями, легендами та містичними образами. Я не прагнув переписати історію міста й не хочу видавати вигадку за документальну правду. Навпаки — мені хотілося створити повість про те, як пам’ять місця може перетворитися на легенду.

Я не професійний письменник. Цю історію я писав передусім тому, що люблю Тростянець і хотів залишити на папері частину тієї любові, яку важко вмістити в кілька звичайних слів. Якщо в тексті ви зустрінете художню вільність, прошу сприймати її саме як частину вигадки.

Мені хотілося, щоб у цій книзі було страшно, але не безнадійно. Щоб за привидами, темними підземеллями, старими церквами й прокляттями залишалося головне — любов до рідного дому та пам’ять про людей, які жили тут до нас.

Сподіваюся, ця історія відгукнеться і у вашій душі. І, можливо, після останньої сторінки вам захочеться бодай на мить зупинитися серед старих вулиць Тростянця й прислухатися до тиші. Бо іноді тиша пам’ятає більше, ніж будь-яка книга.

Приємного читання.

Розділ 1. Осінній туман над Лучкою

Осінь у Тростянці завжди починається не з календаря, а з вологого, густого туману, що виповзає з урочища Лучка й повільно затягує низини біля залізничних колій. Цей туман має особливий запах — суміш сирої землі, старого листя, залізного мастила та солодкуватого диму від печей у приватних секторах уздовж вулиці Нескучанської. Для когось це просто звичайна прикмета вересня, але для Меланки тепер усе навколо набувало іншого, загостреного виміру.

Вона йшла стежкою від станції Смородине, де колись з'їжджалися вузлові шляхи півночі України, відчуваючи під ногами знайому бруківку. У свої двадцять три роки, носячи під серцем нове життя, Меланка бачила місто не так, як інші містяни. У стані цієї глибокої, внутрішньої зосередженості світ здавався їй крихким, ніби тонкий розпис на склі. Вона повернулася сюди не заради ностальгії — місто саме притягнуло її назад, мов магнітом, задовго до того, як вона встигла скласти чіткий план на найближчі місяці.