Глава 30: Ультиматум принцеси

Перші промені сонця розрізали туман над Амбером, забарвлюючи рожевий камінь форту в колір запеченої крові. Бахтіяр вийшов на терасу, що височіла над долиною. Його обличчя було сірим від утоми, а очі — сухими. Ніч, яка мала стати тріумфом любові, стала його найбільшою поразкою. Він відчував кожен дотик Аміри на своїй шкірі, але слова її палили сильніше, ніж вогонь.
Аміра вже чекала на нього біля виходу. Вона була вбрана в білу сукню вдови, попри те, що її чоловік стояв перед нею. Це був знак: для неї той Бахтіяр, якого вона кохала, помер.
— Твій караван готовий, Імператоре, — промовила вона. Її голос був рівним, як лезо ножа. — Золото залишиться в скарбниці Амбера — воно піде на відбудову зруйнованих тобою вівтарів. Але ти... ти поїдеш один.
Бахтіяр підійшов до неї майже впритул. Навколо них вишикувалися старійшини та служниці, і кожен ловив подих принцеси.
— Ти виганяєш мене знову? Після всього, що було вночі?
— Вночі була пристрасть двох тіл, Бахтіяре. Але вдень настає час істини для двох народів, — Аміра обвела рукою обрій. — Подивися на цих людей. Ти хочеш, щоб я повернулася в Агру? Щоб я сиділа на золотому троні, поки мої сестри плачуть над руїнами своїх храмів? Моє місце тут. Поки ти не станеш падишахом для всіх, ти не будеш чоловіком для мене.
Бахтіяр повільно розв'язав перев'язь свого меча. Це був славетний клинок із дамаської сталі, прикрашений рубінами, що належав ще його дідові. Він поклав його на кам’яну балюстраду між ними.
— Це мій меч, Аміро. Моя честь і моя влада. Я залишаю його тут, в Амбері, як заставу, — його голос наповнився силою, яку він знову знайшов у своєму болю. — Я поїду. Але не тому, що я здався. А тому, що я почув тебе.
Він зробив крок назад, звертаючись не лише до неї, а й до всіх присутніх:
— Я обіцяю тобі: я повернуся. Але не як завойовник. Я повернуся тоді, коли джизія буде скасована. Коли кожен індус в моїй імперії зможе запалити вогонь у своєму храмі, не боячись мого гніву. Я стану тим правителем, якого ти заслуговуєш, або я не повернуся зовсім.
Аміра здригнулася. Вона не очікувала такої прямоти. Вона бачила, як він зрікається своєї гордості заради ідеї, яку вона йому дала.
— Тоді це буде довгий шлях, Бахтіяре, — прошепотіла вона, і вперше за ранок у її погляді з’явилася тінь колишньої ніжності. — Бо твої мулли та хани не пробачать тобі милосердя так само легко, як ти просиш пробачення у мене.
— Нехай пробують зупинити мене, — Бахтіяр востаннє подивився їй у очі, запам'ятовуючи кожну рису. — Тепер у мене є мета, вища за трон. Я хочу бути гідним твоєї руки не за законом, а за правом серця.
Він розвернувся і пішов до сходів. Його кроки лунали луною в порожньому залі. На подвір'ї він сів на коня, не озираючись назад на вежу, де стояла вона. Караван дарів залишився в Амбері, а Імператор Індії виїхав із воріт у супроводі лише кількох вірних гвардійців, позбавлений пишноти, але нарешті наділений баченням.
Аміра підійшла до меча, що лежав на парапеті. Вона повільно торкнулася холодного металу руків’я.
— Він залишив свою душу в моїх руках, Надіре, — сказала вона євнуху, який підійшов ззаду.
— Тепер питання в тому, принцесо, чи виживе він в Агрі без неї, — тихо відповів Надір. — Бо тепер він оголосив війну не раджпутам, а власній темряві.
Караван Бахтіяра зник у пилу дороги, залишаючи Амбер у тиші очікування. Це був кінець їхньої війни, але початок їхньої справжньої історії.