Глава 29: Ніч розбитих надій

Важкі дубові двері покоїв Аміри зачинилися з глухим звуком, який здався Бахтіяру остаточним вироком. У кімнаті панував напівморок, розігнаний лише кількома олійними лампами та сріблястим світлом повного місяця, що пробивалося крізь різьблені мармурові ґрати — джалі.
Аміра стояла біля вікна, спиною до нього. Вона вже зняла важку весільну накидку, залишившись у тонкій шовковій курті кольору нічного неба. Її волосся, звільнене від шпильок, хвилею спадало на плечі.
— Ти впізнав мене, — промовила вона, не повертаючись. — Твій інстинкт мисливця все ще бездоганний, Бахтіяре. Але мисливець не завжди знає, що робити зі здобиччю, коли вона перестає боротися.
Бахтіяр повільно підійшов ближче. Його кроки були нечутними на килимах. Він відчував, як у повітрі пахне жасмином і... холодом. Він зупинився лише за крок від неї, боячись порушити цей крихкий простір.
— Я прийшов не за здобиччю, Аміро, — його голос був низьким, позбавленим імперської владності. — Я прийшов за своїм життям. Без тебе в Агрі я не живу, я лише віддаю накази.
Він обережно поклав руки їй на плечі. Аміра здригнулася, але не відсахнулася. Її шкіра була гарячою, на контрасті з крижаним тоном її слів. Бахтіяр повільно розвернув її до себе. У місячному світлі її очі здавалися двома глибокими озерами, повними застиглого болю.
— Подивися на мене, — благав він. — Я зняв корону. Я приніс викуп. Я вигнав ту, що отруювала наш дім. Хіба цього мало, щоб ти знову назвала мене своїм чоловіком?
Аміра підняла руку і повільно провела пальцями по його обличчю, наче намагаючись згадати його риси. Її дотик був ніжним, але в ньому не було колишнього трепету.
— Ти приніс золото, Бахтіяре. Але чи приніс ти мир? Ти вигнав Валіду, але чи вигнав ти тирана з власної душі?
Бахтіяр не витримав. Він притягнув її до себе, впиваючись у її губи поцілунком, у якому змішалися відчай, жадоба та нестерпне каяття. Він цілував її так, наче хотів вдихнути в неї своє життя, наче хотів змусити її забути про все, крім того, що вони — чоловік і жінка, пов’язані пристрастю.
Аміра не відштовхувала його. Вона відповіла на поцілунок, і на мить здалося, що старе полум’я спалахнуло знову. Вони опустилися на широке ліжко, встелене м’яким хутром. У цій близькості Бахтіяр був несамовитим. Він пестив її тіло з релігійною жадобою, він шепотів її ім’я, як молитву. Він намагався через дотики повернути ту єдність, яку вони мали в мисливському будиночку.
Він відчував її дихання на своїй шиї, чув її тихі стогони, і в його серці зажевріла надія: «Вона пробачила. Вона знову моя».
Але коли пристрасть вщухла, і вони лежали в тиші під покривалом, Аміра повільно відсторонилася. Вона сіла, підтягнувши коліна до грудей, і накинула на плечі сорочку. Її обличчя знову стало маскою спокою.
— Це було прекрасно, Бахтіяре, — тихо сказала вона, дивлячись у темряву. — Твоє тіло все ще пам’ятає моє. Твої руки все ще знають, як змусити мене тремтіти.
Бахтіяр простягнув руку, щоб торкнутися її волосся, але вона перехопила його зап’ястя.
— Але моє серце залишилося німим, — продовжила вона, і кожне слово було як удар кинджала. — Ти володів моїм тілом, бо закон і традиція дали тобі це право. Але ти не володієш мною. Поки ти лежиш тут, мої брати по вірі плачуть у в’язницях Агри. Поки ти цілуєш мене, твої солдати руйнують вівтарі моїх богів.
Бахтіяр різко сів.
— Я роблю це для зміцнення імперії! Релігія — це закон...
— Ні, Бахтіяре. Релігія для тебе стала щитом, яким ти закрився від болю. Кожен храм, який ти зруйнував — це стіна між нами. Кожна монета джизії — це прірва, яку не перестрибнути навіть найпалкішим поцілунком.
Вона встала з ліжка, наче нічого не сталося, і підійшла до столу, де стояла чаша з водою.
— Ти думав, що ніч кохання викреслить місяці твого терору? Ти думав, що я пробачу тирана, бо сумую за чоловіком? Ти помилився.
Бахтіяр дивився на неї, і в його очах була така мука, яку не змогли б завдати жодні катування. Він зрозумів, що його «перемога» в обряді була лише ілюзією. Він увійшов до її покоїв, але він не увійшов до її душі.
— Я не пробачу тебе, Бахтіяре, — повторила вона, обернувшись. — Не сьогодні. Не завтра. І ніколи — доки ти не зрозумієш, що великим падишахом стає не той, хто принижує чужого Бога, а той, хто здатен захистити віру кожного свого підданого.
Вона жестом вказала на двері.
— Світинок близько. Тобі час повертатися до своєї армії. А мені — до свого народу, який чекає на захисницю, а не на коханку імператора.
Бахтіяр мовчки встав. Він одягнув свій простий білий одяг, який тепер здавався йому саваном. Він вийшов із покоїв, не озирнувшись, відчуваючи, як за його спиною зачиняються двері не просто кімнати, а цілого майбутнього, про яке він мріяв.