Глава 27: Паломник без корони

Ніч в Агрі була сповнена привидів. Бахтіяр стояв на балконі, дивлячись на темні води Ямуни. Слова матері про те, що він став «маленьким», в’їлися в його розум глибше за будь-яку отруту. Він запровадив джизію, щоб заповнити порожнечу в серці владою, але замість величі відчув лише сморід страху, що виходив від його підданих.
— Ви не спите, великий падишаху? — голос Хаміди Бану пролунав за спиною. Вона підійшла, тримаючи в руках простий вовняний плащ.
— Я бачу сни, навіть коли не сплю, матір, — відповів він, не обертаючись. — Я бачу Амбер у вогні, і Аміру, яка дивиться на мене з презирством. Я думав, що сила — це змусити їх схилитися. Але вони схиляються лише тілом. Їхні душі проклинають моє ім’я.
Хаміда поклала руку йому на плече.
— Імперію можна збудувати на мечах, але втримати її можна лише на любові. Ти привіз їй біль. Тепер спробуй привезти спокуту.
Через два дні з воріт Агри виїхав дивний караван. Це не була армія: не було бойових слонів, не було блискучих панцирів тисяч гвардійців. Попереду їхав Бахтіяр, але на ньому не було золотої корони чи шовкових шароварів. Він одягнув простий білий одяг паломника, а його голова була покрита лише скромною хусткою.
За ним тягнулися десятки возів, навантажених не зброєю, а дарами: стародавніми сувоїми, золотими злитками для відбудови зруйнованих храмів, рідкісними прянощами та тканинами. Це був «Шад-мані» — викуп за наречену, який він, як гордий завойовник, колись проігнорував. Тепер він віз його як борг, який тиснув йому на плечі більше за будь-який обладунок.
Амбер зустрів його гробовою тишею. Коли караван наблизився до масивних воріт форту, варта на стінах миттєво натягнула тятиви луків. Аміра стояла на головній вежі, її обличчя було закрите тонкою накидкою, але очі світилися холодом.
— Хто прийшов до воріт Амбера? — пролунав голос глашатая з вежі. — Чи це знову тиран, що хоче крові та податків?
Бахтіяр вийшов наперед, один, без зброї. Він зупинився перед зачиненими воротами і опустився на коліна прямо в дорожній пил. Цей жест змусив усіх присутніх затамувати подих. Імператор Індії в пилу перед раджпутською фортецею!
— Я прийшов не як падишах, — крикнув він, дивлячись угору, туди, де, як він знав, стояла вона. — Я прийшов як боржник! Я привіз викуп за свою честь, яку я втратив у підземеллях Агри. Я привіз золото для ваших богів, яких я образив. І я привіз своє життя, якщо принцеса Аміра захоче забрати його як плату за сльози свого народу!
Надір, що стояв поруч із Амірою, прошепотів:
— Принцесо, він прийшов без армії. Він здався на вашу милість.
Аміра стиснула пальцями парапет так, що камінь врізався в шкіру. Її серце калатало, як божевільне, але розум залишався непохитним.
— Золото не повертає життя вбитих, Надіре. І воно не склеює розбиті статуї. Нехай стоїть. Нехай сонце Амбера випече з нього ту гордість, якою він так пишався.
— Але він привіз «Шад-мані», — Надір вказав на вози. — Це офіційне визнання вас як рівної, а не як трофея.
— Нехай чекає, — відрізала Аміра, розвертаючись і йдучи геть. — Мої служниці знають, що сказати. Я не пробачу його лише тому, що він зняв корону. Кожен час, проведений ним під цими стінами, — це лише крапля в океані того болю, що він завдав.
Бахтіяр залишився біля воріт. Сонце нещадно палило його відкриту голову, вітер кидав пил в обличчя, але він не ворухнувся. Він бачив, як на стіни вийшли служниці Аміри. Вони почали співати сумні пісні про зраджене кохання, і кожен звук був наче удар батога по його спині.
— Передайте принцесі, — промовив він, коли одна зі служниць кинула вниз суху гілку терну, — що я не піду, поки ці ворота не відчиняться. Або поки моє серце не перестане битися на цьому камінні.