Глава 26: Тінь джизії та мовчання Амбера

Агра задихалася від власної пишноти. Після повернення з кордону Бахтіяр перетворив Червоний Форт на бастіон суворості. Золоті завіси були замінені на важку темну парчу, а музика, що раніше лунала в садах, поступилася місцем сухому читанню законів та брязкацтву зброї.
Бахтіяр сидів на троні в Диван-і-Ам, і його обличчя нагадувало застиглу посмертну маску. Він намагався випалити зі свого серця образ Аміри, замінивши його крижаним почуттям обов’язку. Щоб довести муллам та генералам, що він більше не перебуває під впливом «раджпутської відьми», він пішов на крайні заходи.
— Від сьогодні, — голос Бахтіяра розкотився під куполом, холодний і неживий, — кожен підданий імперії, що не сповідує іслам, зобов’язаний сплачувати джизію. Віра — це привілей тих, хто служить істинному Богу. Решта платитимуть за право дихати повітрям моєї землі.
У залі запала тиша. Навіть найсуворіші радники перезирнулися. Це був наказ, що руйнував крихкий мир, який будувався десятиліттями.
— Також, — продовжив Бахтіяр, ігноруючи тривогу в очах Хаміди Бану, що стояла на галереї, — я забороняю публічні святкування індуїстських обрядів. Жодних вогнів Дівалі, жодної музики біля храмів. Моя столиця має бути чистою від ідолопоклонства.
Він бачив, як стиснулися кулаки у небагатьох раджпутських воїнів, що ще залишалися в його гвардії. Він бачив їхній біль, але це лише підживлювало його власну агонію. Якщо він страждав від самотності, він хотів, щоб увесь світ страждав разом із ним.
В Амбері новини про нові закони Бахтіяра поширилися швидше за пожежу. Аміра стояла біля воріт міста, спостерігаючи за нескінченною вервицею людей. Селяни з навколишніх сіл, торговці, старі священики — вони несли свій небагатий скарб на плечах, тікаючи від жорстокості могольських намісників.
— Принцесо, подивіться на них, — прошепотів Надір, подаючи Амірі чашу з холодною водою. Його очі були повні сліз. — Вони приходять з Агри, Гваліора, Матхури. Кажуть, що солдати Імператора вриваються в будинки і вимагають плати за кожну статуетку Бога на домашньому вівтарі.
Аміра підійшла до однієї з жінок. Та притискала до себе маленьку дитину, а її очі були виплакані досуха.
— Чому ви пішли? — тихо запитала Аміра.
— Вони розбили наш храм, пані, — прохрипіла жінка. — Сказали, що наш Бог — це камінь, який не має права стояти під сонцем Імператора. Мій чоловік спробував зупинити їх... його більше немає.
Аміра відчула, як у її грудях щось остаточно вмирає. Та іскра надії, що жевріла після його вибачень у наметі, згасла, залишивши лише гіркий попіл.
— Він не просто вигнав мене, Надіре, — промовила вона, дивлячись на горизонт, де в мареві вгадувався шлях на Агру. — Він вигнав мій народ зі свого серця. Він став тираном, який намагається перемогти Бога, бо не зміг перемогти жінку.
Вона піднялася на стіну форту. Весь вечір Аміра спостерігала за багаттями біженців у долині. Її служниці намагалися заговорити з нею про Бахтіяра, про те, що, можливо, він просто розгніваний, але вона лише мовчала.
— Не вимовляйте його імені, — нарешті сказала вона, коли сонце сховалося за скелі. — Той Бахтіяр, якого я знала в Сікрі, помер. На його троні тепер сидить чудовисько, вбране в золото. Я ніколи не пробачу йому кожну сльозу цих людей. Кожен розбитий вівтар — це цвях у труну нашої любові.
В Агрі Хаміда Бану увійшла до покоїв сина без дозволу. Бахтіяр сидів у темряві, стискаючи в руці катар Аміри.
— Ти думаєш, що принижуючи їхню віру, ти стаєш величнішим? — запитала вона, і в її голосі була не погроза, а глибока зневага. — Ти просто стаєш маленьким, Бахтіяре. Таким маленьким, що Аміра ніколи не знайде тебе в цій темряві.
— Вона пішла! — вигукнув він, підхоплюючись. — Вона кинула мене одного з цією короною! Чому я маю дбати про її богів, якщо вона не подбала про моє серце?
— Бо правитель, який мститься народу за відмову жінки — це не чоловік. Це слабке дитя, — Хаміда підійшла ближче. — Ти втрачаєш імперію, сину. І ти втрачаєш останній шанс на спокуту.
Бахтіяр нічого не відповів. Він лише сильніше стиснув лезо, відчуваючи, як воно врізається в долоню. Біль був єдиним, що давало йому відчуття життя. Але глибоко всередині він уже знав: Хаміда права. Темрява навколо нього була створена ним самим, і лише одна жінка мала світло, здатне її розігнати. Але чи захоче вона світити для тирана?