Глава 25: Гнів Імператора (Падіння Валіди)

Сонце над горами Араваллі стояло в зеніті, випалюючи каміння та залізо обладунків. Табір моголів нагадував величезний золотий вулик, готовий випустити смертоносне жало. Бахтіяр стояв на узвишші, дивлячись на вежі Амбера крізь марево гарячого повітря. Його рука стискала ефес меча так, що шкіра на кісточках побіліла.
— Величність, війська готові, — промовив один із генералів. — Один ваш знак — і від цього міста залишиться лише пил.
Бахтіяр підняв руку, щоб дати фатальний наказ, але в цей момент з боку передових застав почувся тупіт копит і крики впереміш із дзюркотом сталі.
— Пропустіть! Я маю слово до Імператора! — цей голос, хрипкий від пилу та втоми, змусив серце Бахтіяра пропустити удар.
Крізь лави гвардійців, збиваючи коней і не зважаючи на спрямовані в груди списи, прорвалася вершниця. Її обличчя було заплямоване кров'ю найманців, волосся вибилося з-під накидки, а кінь під нею ледь тримався на ногах.
— Аміро?! — Бахтіяр зробив крок вперед, його голос здригнувся від люті та нерозуміння. — Ти прийшла просити милосердя для свого зрадницького роду?
— Я прийшла врятувати твоє життя, Бахтіяре! — вона зіскочила з коня, важко дихаючи. Вона кинула під ноги його коня амулет найманців Азара. — Твої генерали ведуть тебе в пастку! Азар чекає в "Ущелині Смерті" з п’ятьма тисячами лучників. Твій штурм Амбера — це сценарій, написаний Валідою, щоб ти ніколи не повернувся до Агри!
— БРЕХНЯ! — закричала Рейя, яка супроводжувала військо. — Вона хоче виграти час для свого батька! Схопіть її!
Але в цей момент з боку дороги на Агру показався ще один вершник. Це був особистий гонець Хаміди Бану. Він прорвався до Бахтіяра, падаючи з коня від виснаження, і простягнув сувій, запечатаний особистою печаткою Королеви-матері.
— Від вашої матері... Маріам Макані... — прохрипів він. — Терміново. Життя і смерть.
Бахтіяр зірвав печатку. Його очі швидко бігали по рядках, написаних рукою матері. Зізнання зброяра, слова Надіра, визнання самої Валіди в покоях Хаміди... Увесь цей час він був лише маріонеткою. Жінкою, яку він вважав своєю другою матір'ю, він був використаний як знаряддя для вбивства власного щастя.
Тиша, що запала в таборі, була страшнішою за будь-який крик. Бахтіяр повільно підняв голову. Його погляд зупинився на Рейї, яка почала повільно відступати назад.
— Взяти її, — промовив він тихим, але настільки холодним голосом, що гвардійці миттєво кинулися на дівчину. — І відправте гінця в Агру. Прямо зараз.
Він вихопив перо і на спині одного з генералів швидко написав указ:
> "Цим наказом я, Бахтіяр, Імператор Індії, позбавляю Махам Ангу титулу Валіди та всіх привілеїв. Віднині вона не є частиною моєї родини. Її домом стане фортеця Байяна — до кінця її днів, без права бачити світло і чути голоси близьких. Хай вона гниє в тиші, яку сама створила навколо мене."
> 
Він жбурнув сувій гінцеві.
— Лети! Якщо вона втече — твоя голова впаде наступною!

Коли війська були розгорнуті, а засідка Азара знищена контрударом могольської кінноти, сонце почало сідати. Битва була короткою і кривавою. Азар зник у горах, поранений, але живий, а загроза Амберу була знята.
Бахтіяр і Аміра залишилися одні на краю скелі, де ще пахло порохом і кров'ю. Він підійшов до неї, його золотий панцир був посічений ударами, а руки тремтіли — вперше в житті.
— Аміро... — він спробував торкнутися її руки, тієї самої, де колись був лазуритовий перстень. — Я... я бачив ті листи. Я знаю, що вона зробила. Я вигнав її. Вона ніколи більше не стане між нами. Пробач мені мою сліпоту. Повертайся зі мною в Агру. Я зроблю тебе своєю єдиною імператрицею перед усім світом.
Аміра повільно підняла очі. У них не було ненависті. У них була порожнеча — набагато страшніша за гнів.
— Повернутися? — вона ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка розбила серце Бахтіяра на тисячу друзів. — Щоб чекати наступної Валіди? Або наступного разу, коли твій трон стане важливішим за мою честь?
— Я змінився, Аміро! Я вбив у собі ту частину, яка слухала тіні!
— Ні, Бахтіяре. Ти просто переміг ворога. Але ти не переміг себе, — вона зробила крок назад, віддаляючись від нього. — Ти вигнав мене на очах у всієї Агри. Ти дозволив мені піти в пилу і ганьбі. Моє серце — це не фортеця, яку можна взяти штурмом після того, як ти сам її зруйнував.
— Я не відпущу тебе! — крикнув він, роблячи крок до неї.
— Ти вже відпустив мене, коли підписав наказ про Гваліор, — вона сіла на коня, міцно тримаючи поводи. — Я врятувала тебе сьогодні не тому, що я твоя дружина. А тому, що я раджпутка, і я не дозволю зміям правити моєю землею. Живи зі своєю імперією, Бахтіяре. Вона — єдина, хто ніколи тебе не зрадить, бо вона не має душі.
Вона розвернула коня і пустила його в галоп у бік воріт Амбера, що відчинялися перед нею.
Бахтіяр залишився стояти один. Сонце остаточно зникло, залишаючи його в темряві. Він дивився на свої руки — руки, які тримали цілий світ, але не змогли втримати одну жінку.
— Я поверну тебе, — прошепотів він у порожнечу ночі. — Навіть якщо мені доведеться піти в Амбер пішки, без армії і корони. Я змушу тебе подивитися мені в очі і побачити в них чоловіка, а не тирана.
Він стояв там до самого світанку, і кожен удар його серця тепер був початком його нової битви — битви за прощення.