Глава 20: Крижане прощання

Вітер Агри сьогодні був сухим і гарячим, він вив у високих арках палацу, наче оплакував те, що мало статися. Аміра стояла посеред своїх покоїв. Навколо панував хаос: розчинені скрині, розкидані сувої. Вона не брала з собою золота чи важких парчевих сарі, які він дарував їй. Вона одягла свій старий дорожній костюм раджпутської воїтельки — той самий, у якому вперше в’їхала в ці кляті ворота.
— Принцесо, караван готовий, — тихо промовив Надір. Його голос тремтів. — Ви впевнені? Бахтіяр... він у люті. Він може не випустити вас.
— Він уже випустив мене, Надіре, — Аміра затягнула пасок, відчуваючи знайому вагу порожніх піхов для катара. — У ту мить, коли підписав указ про Гваліор. Він обрав трон. Тепер нехай трон зігріває його вночі.
Вона вихопила катар — той самий, яким захищала його життя в лісі й у підземеллях — і поклала його на стіл. Поруч вона поклала лазуритовий перстень Хаміди Бану. Вона більше не хотіла мати нічого спільного з цією династією.
Вона знайшла його в тронній залі. Бахтіяр стояв біля вікна, спиною до дверей. Його могутні плечі були напружені, а пальці міцно стискали мармурове підвіконня. Зала була порожньою, але здавалося, що тіні Махам Анги та генералів усе ще шепочуться по кутках.
— Ви підписали наказ, — промовила вона. Її голос був холодним і рівним, як лезо меча на морозі.
Бахтіяр повільно повернувся. Його обличчя було маскою, але очі... в них палахкотіло справжнє пекло.
— Я врятував твого брата від плахи, Аміро! Гваліор — це фортеця, а не могила. Якби я не відправив його туди, народ Агри розірвав би його на шматки прямо на площі!
— Не брешіть мені! — вона зробила крок вперед, і її очі спалахнули люттю, від якої він мимоволі здригнувся. — Ви злякалися! Ви злякалися, що ваші хани скажуть, ніби ви стали рабом своєї дружини. Ви зрадили ту ніч у мисливському будиночку. Ви зрадили все, що ми шепотіли одне одному!
Бахтіяр стрімко підійшов до неї, хапаючи її за плечі. Його хватка була занадто сильною, майже болісною.
— Я ІМПЕРАТОР! — гаркнув він так, що по залі розкотилося луна. — Я маю думати про тисячі життів, а не про одне серце! Ти була ціною миру, Аміро. Ти приїхала сюди як заручниця, і я зробив тебе своєю царицею. Але якщо ти змушуєш мене обирати між імперією та тобою...
— То ви вже обрали, — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в зіниці. — Ви обрали бути самотнім богом у золотій клітці. Ви такий самий, як і ваша Валіда. Ви бачите в людях лише фігури на шахівниці. Але я — не фігура. І я більше не ваша.
Бахтіяр відштовхнув її, його груди важко здіймалися.
— Тоді йди! — вигукнув він, і в цьому вигуку було стільки болю, що він межував із безумством. — Якщо Амбер для тебе дорожчий за мене, якщо ти не можеш зрозуміти тягаря моєї корони — йди геть! Повертайся у свою пустелю!
— Я поїду, — вона випрямилася, гордо піднявши підборіддя. — Але знайте, Бахтіяре: ви можете завоювати всю Індію, ви можете побудувати сотню Фатехпур-Сікрі, але ви ніколи більше не знайдете жінки, яка бачила у вас людину, а не тирана.
Вона розвернулася, і її плащ розвіявся, наче крило чорного птаха.
— Аміро! — крикнув він їй у спину, коли вона вже була біля дверей. Його голос здригнувся. — Якщо ти вийдеш зараз... ти більше ніколи не повернешся. Я зачиню ворота Агри назавжди!
Вона зупинилася лише на мить. Вона не озирнулася.
— Деякі ворота краще тримати зачиненими, — промовила вона тихим, льодяним голосом.
На світанку невеликий караван виїхав із головних воріт. Аміра їхала на своєму білому коні попереду, не дивлячись назад. Поруч на мулі їхав Надір, закутаний у дорожній плащ.
Бахтіяр стояв на самій вершині найвищої вежі форту. Його обладунок виблискував у перших променях сонця, але обличчя було в тіні. Він бачив, як маленька цятка каравану повільно розчиняється в мареві пустелі. У його руці був катар, який вона залишила. Він стиснув його так сильно, що лезо порізало йому долоню.
Кров капала на гарячий камінь вежі.
— Величність... — почувся ззаду голос Махам Анги. Вона підійшла тихо, з переможною посмішкою. — Ви вчинили мудро. Тепер ніщо не заважатиме вашій величі.
Бахтіяр повільно повернувся до неї. Його погляд був настільки порожнім і страшним, що Валіда мимоволі відступила на крок.
— Вона поїхала, — промовив він мертвим голосом. — Ви отримали те, що хотіли. Але знайте, матір: з цією жінкою звідси пішло і моє милосердя. Тепер ви побачите, на що здатний імператор, у якого не залишилося нічого, крім люті.
Він розвернувся і пішов геть, залишивши Валіду одну в променях кривавого світанку. Аміра була вільна, але серце Бахтіяра перетворилося на камінь — такий самий холодний і твердий, як стіни його величезної, порожньої імперії.