Глава 15: Повернення Королеви-матері

Гуркіт барабанів нагара заповнив кожен дюйм Червоного Форту, відбиваючись від високих мурів і затихаючи десь у каламутних водах Ямуни. Це не був тривожний бій війни — це був величний, розмірений ритм, що сповіщав про прибуття тієї, перед ким схилялися навіть горді могольські принци.
Азар уже був виведений під вартою, його прокляття ще висіли в повітрі, але увага всіх присутніх у залі Диван-і-Хас миттєво переключилася на величезні дубові двері.
Бахтіяр стояв нерухомо. Його рука, що щойно стискала плече Аміри, повільно опустилася. На його обличчі промайнула дивна суміш почуттів: дитячий відчай, благоговіння та глибоко затамований біль. Валіда (Махам Анга) поруч із ним перетворилася на статую з льоду. Її чотки в кулаці завмерли, а губи стиснулися в тонку білу лінію. Вона знала: її безроздільна влада над розумом Бахтіяра щойно отримала смертельного ворога.
Двері розчинилися навстіж. Спершу до зали увійшли гвардійці в золочених панцирах, а за ними — шлейф пахощів сандалу та рідкісного іранського шафрану.
Вона увійшла не поспішаючи. Хаміда Бану Бегум, відома під титулом Маріам Макані. Її вбрання було позбавлене зайвої пишності гаремних наложниць — важкий шовк кольору глибокого вина, розшитий срібними нитками, що утворювали візерунки древа життя. Її обличчя, хоч і торкнуте зморшками часу, випромінювало таку внутрішню силу та мудрість, що повітря навколо неї здавалося розрідженим.
Бахтіяр зробив крок назустріч і, на подив усіх присутніх, опустився на одне коліно, схиливши голову.
— Матір... — голос імператора, який щойно гарчав на генералів, здригнувся від ніжності.
Хаміда підійшла до нього, поклала тонку руку на його тюрбан і м'яко змусила піднятися. Вона не дивилася на скарби зали, її очі — темні, глибокі, сповнені знання про вигнання та тріумфи — вивчали обличчя сина.
— Ти виріс, Бахтіяре, — промовила вона. Її голос був низьким, оксамитовим, він заповнював залу без жодних зусиль. — Але я бачу на твоєму обличчі забагато тіней. Агра не змінила свого звичаю пити кров своїх правителів?
Вона перевела погляд на Махам Ангу. Та схилилася в низькому, майже ідеальному поклоні, але в цьому жесті була прихована отрута.
— Ми чекали на ваше повернення, пані, — просичала Махам. — Хоча ваші подорожі затягнулися на роки. Бахтіяр потребував твердої руки, поки ви... молилися в далеких краях.
Хаміда ледь помітно посміхнулася, і в цій посмішці було більше сили, ніж у тисячі мечів.
— Мої молитви тримали небо над цією імперією, Махам. А от чим була зайнята твоя «тверда рука», я вже почула від гонців на під’їзді до міста. Змови? Отрута? Ти занадто загралася в матір імператора, забувши, що справжня матір ніколи не дозволить спалити дім свого сина заради власних амбіцій.
Нарешті погляд Хаміди зупинився на Амірі. Принцеса Амбера стояла, не відводячи очей, закривавлена, втомлена, але з непохитною гордістю раджпутки.
Хаміда повільно підійшла до неї. Аміра відчула, як від цієї жінки виходить неймовірний спокій. Королева-мати взяла руку Аміри — ту саму, де була рана — і уважно подивилася на пов'язку.
— Отже, це ти, — промовила Хаміда. — Дівчина з Амбера, яка змусила мого сина будувати міста в пустелі та сумніватися в наказах тих, кого він вважав сім’єю.
— Я лише захищаю те, що мені дороге, пані, — тихо, але твердо відповіла Аміра. — Так само як і ви свого часу в вигнанні.
Хаміда підняла очі на Бахтіяра.
— Вона має твій погляд, сину. Погляд людини, яка готова згоріти, але не зламатися. Ти вибрав добре, хоча й вибрав шлях, повний тернів.
Вона обернулася до всієї зали, і її постать здалася ще величнішою.
— Я повернулася, щоб навести лад у цьому гнізді. Азар-хан чекатиме свого суду в найглибшій вежі. Махам Анго, ти підеш зі мною — нам є про що поговорити наодинці. А ви... — вона знову подивилася на Бахтіяра та Аміру. — Ідіть. Вам потрібно змити цю кров і пил. Та пам’ятайте: мир, який ви здобули сьогодні — це лише затишшя перед бурею, яку викличуть ображені серця.
Бахтіяр і Аміра мовчки вийшли з зали. Вони йшли до її покоїв, супроводжувані Надіром, який сяяв від щастя — приїзд Хаміди був для нього найкращим захистом.
У покоях Бахтіяр сам відіслав служниць. Він власноруч почав знімати з Аміри закривавлену куртку, його рухи були неймовірно обережними.
— Моя мати... — почав він, очищаючи її рану чистою водою. Його голос був приглушеним. — Вона — єдина людина, яку боїться Махам Анга. З нею прийшла правда, Аміро. Але з нею прийшло і розуміння, наскільки близько ми були до прірви.
Він підняв очі на неї. У них не було більше сумнівів, лише глибоке, майже болісне кохання.
— Ти врятувала мене сьогодні. Не тільки від змови, а й від самого себе.
Аміра притягнула його обличчя до себе, торкаючись лобом його лоба.
— Ми врятували одне одного, Бахтіяре. Але Хаміда права. Махам Анга не здасться. Тепер, коли у неї забрали сина і владу, вона стане вдесятеро небезпечнішою.
Він обійняв її, ховаючи обличчя в її волоссі.
— Нехай приходить будь-яка буря. Тепер у моєму форті є сонце, і я не дам йому згаснути.
За вікном сонце сідало за горизонт, фарбуючи Агру в колір золота та крові. Велика Хаміда Бану повернулася, і з нею почалася нова сторінка їхньої історії — сторінка, де їм доведеться битися не з мечами, а з найдавнішими таємницями імперії.