Глава 12: Шовк і сталь

У наметі панувала важка, майже видима на дотик напруга. За стінами вив вітер Сікрі, кидаючи жмені піску в щільну тканину, але тут, всередині, існував лише жар їхніх тіл і запах розлитого вина. Бахтіяр нависав над Амірою, його важке дихання обпікало її щоку. Він дивився на неї так, ніби вона була одночасно його найбільшою перемогою і найганебнішою поразкою.
— Ти кажеш про зраду Амбера, — прохрипів він, занурюючи пальці в її густе волосся, притискаючи її голову до подушок. — Але ти сама — найнебезпечніша зрадниця. Ти вкрала мій спокій. Ти змусила мене сумніватися в кожному моєму кроці.
Аміра не відвела погляду. Її груди важко здіймалися, шовк сорочки небезпечно натягнувся.
— Якщо кохання для вас — це зрада, то ви ніколи не були вільним, Бахтіяре, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце калатає об його грудну клітку.
Він не відповів словами. Його губи, спраглі та владні, впилися в її шию, залишаючи гарячий слід. Аміра мимоволі вигнулася, її пальці вчепилися в його плечі, врізаючись нігтями в напружені м’язи. Це не було ніжне залицяння — це була стихія, яка вирвалася на волю. Бахтіяр одним різким рухом розірвав тонку зав'язку на її плечі, оголюючи золотисту шкіру.
Він зупинився на мить, затамувавши подих, дивлячись на неї в слабкому світлі каганця. Вона була неймовірною: розкидане чорне волосся, палаючі очі та беззахисна нагота, прикрита лише важкими золотими прикрасами.
— Я ненавиджу те, як сильно я тебе прагну, — видихнув він прямо їй у губи.
Його руки, загрубілі від рукояті меча, ковзали по її тілу з дивною, майже болісною ніжністю. Кожен його дотик залишав по собі пожежу. Він спускався нижче, цілуючи впадинку між ключицями, пестячи руками її талію, стегна. Аміра відчувала, як розум затуманюється. Вона більше не була принцесою, що захищала свій дім — вона була жінкою, яка згорала в обіймах свого ворога, свого чоловіка, свого ката.
Коли він нарешті увійшов у неї, Аміра скрикнула, закинувши голову назад. Це було гостро, глибоко, наче удар клинка, який не вбиває, а дарує нове життя. Бахтіяр завмер, дивлячись у її обличчя, наче намагаючись запам'ятати кожну рису в цей момент максимальної правди. Він почав рухатися — спочатку повільно, розважливо, а потім все швидше, збиваючи подих.
У цьому акті було все: їхні сварки, їхня спільна самотність, кров Амбера і гордість Агри. Аміра обхопила його ногами, притягуючи ще ближче, благаючи про більше. Її пальці блукали по його спині, по старих шрамах від стріл, наче вона намагалася вилікувати їх своїми пестощами. Ритмічний скрип ліжка та їхній спільний стогін злилися з шумом бурі зовні.
Кульмінація накрила їх, як лавина. Бахтіяр вигукнув її ім'я, втиснувшись у неї всім своїм важким тілом, наче намагаючись злитися з нею назавжди. Аміра відчула, як світ вибухає тисячами іскор, і на мить у цьому хаосі не було ні воєн, ні змов, ні корони.
Через годину, коли дихання заспокоїлося, Бахтіяр лежав, обійнявши її. Його рука спочивала на її животі. Він дивився в стелю намету.
— Завтра на світанку ми повертаємося в Агру, — тихо сказав він. Його голос повернув собі імператорську суворість, але в ньому відчувалася втома. — Я не піду на Амбер. Поки що.
Аміра піднялася на лікті, дивлячись на нього крізь пасма свого волосся.
— Ви даєте мені шанс?
— Я даю тобі тиждень, — він повернув голову до неї. — Сім днів, щоб ти доказала мені, що ці листи — фальшивка. Надір, євнух... я знаю про нього. Нехай він допоможе тобі. Але якщо через тиждень у мене не буде голови справжнього зрадника, я особисто очолю каральний похід. І ти поїдеш зі мною, Аміро. Побачиш, як горить твій дім.
Це була жорстока умова, але Аміра прийняла її. Вона нахилилася і поцілувала його в лоб — довгий, тихий поцілунок.
— Дякую, Бахтіяре. Ви не пошкодуєте про це.
Він заплющив очі, притягуючи її ближче до себе.
— Я вже пошкодував, — прошепотів він, засинаючи. — Я пошкодував у ту мить, коли вперше торкнувся твоєї руки в Амбері.