Глава 8: Полювання в джунглях

Стіни Агри лишилися позаду, розчинившись у ранковому тумані, що піднімався над Ямуною. Бахтіяр прийняв рішення раптово: він не міг більше задихатися в атмосфері палацу, де кожен куток був просякнутий шепотом і запахом отрути. Йому потрібен був простір, а Амірі — безпека, яку міг дати лише відкритий горизонт і вірні клинки його особистої гвардії.
Полювання було офіційним приводом, але обоє знали: це втеча.
Аміра вперше за багато тижнів змінила шовкові сарі на зручніший одяг раджпутських воїтельок — вузькі штани-чурідари та довгу куртку з цупкої тканини, що захищала від колючих чагарників. Її волосся було туго заплетено в одну косу, а на поясі знову висів катар. Вона їхала на білому коні, відчуваючи, як гарячий вітер пустелі знову цілує її обличчя, нагадуючи про Амбер.
Бахтіяр їхав попереду на своєму величезному чорному жеребці. Він не озирався, але Аміра відчувала його увагу — він тримав її в полі зору, наче найцінніший і водночас найнебезпечніший трофей. Його плечі були розслаблені, а рука звично лежала на луці сідла. Тут, серед дикої природи, він здавався на своєму місці — не тираном на троні, а первісним мисливцем.
До вечора небо, яке весь день було важким від вологи, нарешті прорвалося. Тропічна злива обрушилася на джунглі миттєво, перетворюючи стежки на потоки бруду, а повітря — на густу водяну стіну. Гвардія розтягнулася, і в сутінках, що наступили занадто рано, Бахтіяр різко повернув коня до Аміри.
— Сюди! — крикнув він крізь гуркіт грому.
Він схопив її коня за вуздечку і повів крізь густі хащі до скелястого виступу, де серед каміння ховався старий мисливський будиночок, майже поглинутий лісом. Вони влетіли під навіс якраз у ту мить, коли небо розкололося навпіл від блискавки.
Всередині було темно і пахло сухою травою та деревиною. Бахтіяр швидко розвів вогонь у невеликому каміні, і незабаром помаранчеві відблиски почали танцювати на стінах.
Аміра стояла біля входу, її одяг наскрізь промок і прилип до тіла. Вона тремтіла, але не від холоду, а від дивної напруги, що виникла між ними в цій тісній, ізольованій коробці.
— Зніми це, — сказав Бахтіяр, не обертаючись. Він підкидав хмиз у вогонь. — Ти захворієш. Там є сухі ковдри.
— Я в порядку, — вперто відповіла вона, обхопивши себе руками.
Бахтіяр повільно підвівся. Він зняв свій мокрий каптан, залишившись у сорочці, яка обтягувала його могутні груди. Він підійшов до неї впритул. У світлі вогню його обличчя здавалося м'якшим, але очі все ще горіли тим самим небезпечним бурштином.
— Впертість — це гарна якість для принцеси, але дурість — ні, — він простягнув руку і торкнувся її мокрого плеча. — Ти тремтиш.
— Це через дощ, — прошепотіла вона, дивлячись на шрам на його обличчі.
— Ні, Аміро. Це не через дощ, — його голос став низьким і хрипким. Він не відводив руки, його пальці повільно ковзнули до її шиї, відчуваючи шалений ритм її пульсу. — Ти боїшся того, що відбувається тут, коли немає Валіди, немає Рейї, немає твого батька. Тільки ти і я.
Аміра хотіла відштовхнути його, але її тіло зрадило її. Вона відчула незрозумілу жагу бути ближче до цього тепла, до цієї сили, яка щойно врятувала її від отрути, а тепер загрожувала спалити її зсередини.
— Ви — мій ворог, — нагадала вона більше собі, ніж йому.
— Я — твій чоловік, — заперечив він, нахиляючись ближче. Його дихання змішалося з її. — І я — єдина людина, яка бачить тебе справжню. Не політичну фігуру. Не принцесу. А жінку, яка має вогонь у душі, такий же яскравий, як мій.
Він розповів їй про своє дитинство — про те, як його зраджували найближчі, як він спав на землі, обіймаючи меч, і як навчився не довіряти нікому. Аміра слухала, і вперше за весь час вона побачила в ньому не завойовника, а самотню дитину, яку змусили стати чудовиськом, щоб вижити.
— Ми обоє в полоні, Аміро, — сказав він тихо. — Я — в полоні своєї корони, ти — в полоні мого форту.
Він простягнув руку і повільно розплів її мокру косу. Важке волосся розсипалося по її плечах. Бахтіяр занурив пальці в її пасма, притягуючи її обличчя до свого.
Це не був поцілунок завойовника. Це був пошук. Пошук чогось справжнього в світі, повному брехні. Коли його губи торкнулися її, Аміра відчула, як її опір розсипається, наче стіни з піску під дощем. Вона відповіла з палкістю, якої сама від себе не чекала, вкладаючи в цей поцілунок всю свою ненависть, весь свій біль і ту нову, небезпечну пристрасть, що прокинулася в ній.
Це був момент справжньої вразливості. Вони стояли посеред старого будиночка, під гуркіт зливи, і на мить імперія, інтриги та кров перестали існувати.
Але коли Бахтіяр відсторонився, в його очах знову з'явилася тінь. Він зрозумів, що цей момент слабкості зробив його вразливим. А Аміра, важко дихаючи, зрозуміла найстрашніше: вона починає любити людину, яку присягалася знищити.
— Спи, — коротко сказав він, відходячи до вогню. Його голос знову став холодним. — Завтра ми повертаємося в Агру. Там ми знову станемо тими, ким маємо бути.
Аміра загорнулася в теплу ковдру, але сон не йшов. Вона дивилася на його спину в світлі вогню і знала: цей поцілунок був початком їхнього спільного кінця. Або їхнього єдиного порятунку.