Глава 7: Отрута в солодощах

Повітря в Зенані того дня було настільки густим від пахощів, що здавалося, його можна було торкнутися рукою. Святкування на честь успішного збору врожаю та мирних угод перетворило внутрішній двір на справжній калейдоскоп: розвішані шовки кольору бірюзи та корала тріпотіли на легкому вітрі, а підлога була встелена пелюстками тисяч білих троянд.
Але для Аміри це свято було схоже на вишукане катування. Вона відчувала на собі погляди інших дружин і наложниць — гострі, як леза, якими вони обмінювалися за її спиною. Після того, як Бахтіяр прислухався до неї на раді, вона стала для них не просто «чужинкою», а загрозою самому існуванню їхнього звичного світу.
На чолі бенкету, на низькому помості, сиділи Валіда та Рейя. Вони виглядали як дві іпостасі однієї темної сили: одна — стара та владна, інша — молода та холодна.
— Принцесо Аміро, підійдіть ближче, — голос Валіди пролунав крізь дзюрчання фонтанів. Вона жестом вказала на місце поруч із собою, що було нечуваною честю... або пасткою.
Аміра повільно підійшла. Її кроки були тихими, але дзвін золотих браслетів на щиколотках здавався їй гучнішим за грозу. Вона сіла, розправивши спідницю свого темно-зеленого сарі, яке підкреслювало її блідість.
— Ви сьогодні дивно мовчазні, — промовила Рейя, повільно підносячи до губ чашу з шербетом. Її очі, підведені густою сурмою, не виражали нічого, крім крижаної ввічливості. — Можливо, державні справи, якими ви так захопилися, забирають забагато сил? Жінці не варто перейматися тим, що призначено для чоловічих плечей. Це... псує колір обличчя.
— Колір обличчя можна відновити білилами, Рейя-бегум, — відповіла Аміра, дивлячись їй прямо в очі. — А от втрачену довіру правителя — навряд чи.
Валіда ледь помітно посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.
— Ви гостра на язик, дитино. Це небезпечно в Агрі. Але сьогодні ми тут, щоб святкувати. Скуштуйте цей халуа. Його приготували спеціально для вас за рецептом, який люблять у вашому Амбері.
Служниця з опущеними очима піднесла срібний тацю. На ній лежала невелика піала з пахучою масою, прикрашеною тонкими пелюстками золота та фісташками. Запах був солодким, із ноткою кардамону та шафрану.
Аміра простягнула руку. Вона відчула, як у горлі пересохло. Вона бачила, як Рейя затамувала подих, а Валіда продовжувала повільно перебирати свої чотки. Кожна секунда розтягнулася, наче гаряча смола. Вона вже піднесла ложку до губ, коли тінь впала на стіл.
— Я бачу, ви почали бенкет без мене.
Бахтіяр увійшов нечутно, незважаючи на свою масивну статуру. Його погляд був швидким і гострим. Він пройшовся по обличчю Валіди, затримався на блідій Рейї і, нарешті, зупинився на Амірі.
— Величність, — Валіда схилила голову, але не підвелася. — Ми лише хотіли пригостити вашу дружину солодощами з її рідного дому.
Бахтіяр підійшов ближче. Він не сів. Натомість він простягнув руку і взяв піалу з рук Аміри. Його пальці на мить торкнулися її руки, і вона відчула, як він ледь помітно стиснув її зап'ястя — сигнал мовчати.
— Солодощі з Амбера? — Бахтіяр підніс піалу до обличчя, вдихаючи аромат. Його ніздрі здригнулися. — Я пам'ятаю цей запах. Але в ньому є щось... зайве. Можливо, надто багато мигдалю? Або забагато дхотури?
При згадці назви отруйної рослини рука Рейї здригнулася, і кілька крапель шербету впали на її сукню.
Бахтіяр обернувся до служниці, яка принесла тацю. Дівчина тремтіла так сильно, що срібло в її руках почало деренчати.
— Ти готувала це? — запитав він тихо. Це був той самий тон, від якого здригалися його вороги на полі бою.
— Н-ні, володарю... кухар... — пролепетала вона, падаючи на коліна.
— Скуштуй, — наказав Бахтіяр, простягаючи їй піалу.
— Величність, це лише служниця, вона не варта... — почала було Валіда, але Бахтіяр обірвав її різким жестом.
— Їж! — гаркнув він.
Дівчина з риданням взяла жменю солодощів і запхнула в рот. Кілька секунд панувала мертва тиша. Потім її очі розширилися, вона схопилася за горло, і з її рота пішла біла піна. Вона впала на пелюстки троянд, здригаючись у конвульсіях.
Жінки в гаремі закричали. Рейя відсахнулася, закриваючи обличчя руками. Тільки Валіда залишилася нерухомою, хоча її обличчя стало сірим, як попіл.
Бахтіяр повільно перевів погляд на Аміру. Його обличчя було маскою чистої, первісної люті. Він з силою жбурнув срібну піалу в стіну, і вона зі дзвоном розлетілася на шматки.
— У моєму домі... — почав він, і його голос був схожий на гуркіт обвалу в горах. — У моєму власному гаремі ви намагаєтеся вбити ту, кого я назвав своєю?
Він зробив крок до Валіди.
— Ти вигодувала мене, Валідо. Ти навчила мене, що влада — це вогонь. Але ти забула, що вогонь може спалити і руки того, хто його роздмухує.
Він обернувся до варти, що вже вбігла в двір.
— Всіх кухарів — до в’язниці. Жінку, що готувала цей піднос — на страту. А ти, Рейя... — він глянув на свою першу дружину з такою відразою, що та впала на коліна. — Ти не вийдеш зі своїх покоїв, поки я не вирішу, що робити з твоїм життям.
Він схопив Аміру за руку і буквально витягнув її з двору. Вони йшли довгими коридорами Форту, його кроки відлунювали, як удари молота. Він зупинився лише в її покоях і зачинив двері з такою силою, що здригнулися грати на вікнах.
Бахтіяр притиснув її до стіни. Його очі були зовсім темними, в них не залишилося нічого людського.
— Ти бачиш? — прошипів він, важко дихаючи. — Ти бачиш, що вони роблять? Твої поради на раді... твій розум... вони підписали тобі вирок. Вони не заспокояться, поки ти дихаєш.
Аміра дивилася на нього. Її серце калатало, але не від страху перед ним, а від усвідомлення того, що він щойно врятував її життя, ризикуючи розколом у власній родині.
— Ви знали, що там отрута? — прошепотіла вона.
— Я знаю запах смерті в усіх її проявах, — він раптово опустив голову на її плече, і вона відчула, як він тремтить — не від страху, а від переповнюючого його гніву. — Вони хотіли забрати тебе... в моєму домі...
Він підняв голову і подивився на неї з якоюсь хворобливою жадобою.
— Ти тепер не просто ціна миру, Аміро. Ти — моя особиста війна. І я клянусь, що кожен, хто доторкнеться до тебе, помре в таких муках, яких не знало пекло.
Він різко розвернувся і пішов, залишивши її в тиші. Аміра повільно сповзла по стіні на підлогу. На її руках все ще залишився запах його шкіри та сталі. Вона зрозуміла: Бахтіяр — це небезпека, але він же — її єдиний шанс вижити в цьому гнізді гадюк.