Глава 5: Перша кров та сталь

Ніч в Агрі ніколи не була по-справжньому тихою. За стінами Зенани чулося віддалене виття шакалів із боку Ямуни, перегукування вартових на вежах і невпинне, ритмічне шепотіння фонтанів, яке в темряві здавалося змовою.
Аміра не могла спати. Важкий дух мускусу та пахощів у її покоях став нестерпним. Вона скинула з себе легке покривало і підвелася. Її тіло боліло не від утоми, а від нерухомості — від ролі декоративної ляльки, яку вона грала весь день під крижаним поглядом Рейї та хижим наглядом Валіди.
Вона підійшла до своєї дорожньої скрині, що стояла в тіні масивної колони. Тремтячими пальцями Аміра натиснула на прихований паз у подвійному дні. Клацання — і в її руці опинилася вона. Катар. Невелика, але смертоносна зброя з Амбера, з роздвоєним лезом і руків'ям у формі літери «Н». Це був подарунок її брата, таємно пронесений крізь усі огляди під шарами весільного шовку.
Сталь була холодною, і цей холод заспокоював її краще за будь-які слова.
Аміра вийшла на приватну терасу, що прилягала до її покоїв. Місячне світло заливало мармур сріблом, перетворюючи тіні на глибокі чорні провалля. Вона була в одній лише легкій нічній сорочці з тонкого мусліну, яка майже не відчувалася на тілі, і її волосся, розпущене і важке, спадало до самих стегон.
Вона почала рухатися. Спочатку повільно, згадуючи уроки, які потай брала у майстрів зброї в рідному домі. Випад — сталь розсікає повітря з ледь чутним свистом. Розворот — босі ноги беззвучно торкаються мармуру.
— Раз... два... — шепотіла вона собі під ніс, відчуваючи, як напружуються м'язи. — Вони думають, що я зламана. Вони думають, що я — лише золото на їхніх столах.
Вона уявила перед собою обличчя Валіди, потім холодну маску Рейї. Її рухи ставали швидшими, жорсткішими. Вона била повітря так, ніби намагалася пробити саму долю. Піт виступив на її лобі, тонка тканина сорочки прилипла до спини, окреслюючи кожну лінію її тіла. Вона відчувала себе живою лише зараз, коли в руці була сталь.
— Твоя стійка занадто висока, принцесо. Ти відкриваєш горло під час кожного розвороту.
Голос пролунав із тіні біля входу на терасу. Аміра різко розвернулася, виставивши катар вперед. Серце забилося об ребра, як зляканий звір.
Бахтіяр стояв, притулившись плечем до різьбленої арки. На ньому був лише легкий чорний халат, накинутий на голі плечі. У світлі місяця його постать здавалася величезною і небезпечною, а очі світилися диким бурштиновим вогнем.
— Як ви увійшли? — її голос здригнувся, але рука з кинджалом залишилася непохитною.
— Це мій палац, Аміро. Тут немає дверей, які були б зачинені для мене, — він повільно зробив крок вперед, виходячи на світло. Його погляд ковзнув по її розпущеному волоссю, по вологому мусліну сорочки, і зупинився на зброї в її руці. — Отже, під шовками Амбера ховалися ікла?
— Не підходьте, — попередила вона, роблячи крок назад.
Бахтіяр лише сухо всміхнувся. У цій посмішці не було тепла — лише виклик.
— Ти збираєшся вбити імператора маленьким ножем для паперу? — він почав повільно обходити її по колу, точно так само, як вона сама щойно обходила уявного ворога. — Покажи мені, на що ти здатна. Нападай.
— Це не жарт, Бахтіяре.
— Я ніколи не жартую, коли йдеться про залізо, — він раптово став серйозним. — Давай. Якщо ти хочеш бути вільною, вбий мене прямо зараз.
Аміра вигукнула від гніву та відчаю і кинулася вперед. Вона була швидкою, але він був блискавкою. Бахтіяр перехопив її зап'ястя за секунду до того, як лезо торкнулося його грудей. Його пальці, наче сталеві лещата, стиснули її руку, змушуючи катар зі дзвоном упасти на мармур.
Іншою рукою він схопив її за талію і різко притягнув до себе. Аміра врізалася в його груди, відчуваючи жар його шкіри та шалений ритм його серця. Його дихання було важким і гарячим на її обличчі.
— Тобі бракує ваги, — прошепотів він, тримаючи її так міцно, що вона ледь могла дихати. — І бракує жорстокості. Ти б’єшся як поранена пташка, а не як вбивця.
Він нахилив її назад, змушуючи дивитися собі в очі. У цій близькості було щось руйнівне. Аміра бачила кожну риску на його обличчі, відчувала силу його тіла, яке повністю підпорядкувало її собі.
— Відпустіть мене... — прохрипіла вона, намагаючись вирватися, але це було все одно що боротися з самою скелею.
— Ні, — він наблизився до її губ так близько, що вона відчула смак вина на його подиху. — Ти хотіла війни? Отримай її. Але в цій війні, Аміро, не буде переможців. Тільки ті, хто вижив.
Він раптово відпустив її, і вона ледь не впала, вхопившись за колону. Бахтіяр підняв її катар із підлоги, покрутив його в пальцях і поклав на підвіконня.
— Залиш його собі, — сказав він, відвертаючись. — Він нагадуватиме тобі про те, як легко ти програла сьогодні. І про те, що наступного разу, коли ти вирішиш оголити сталь, я не буду таким терплячим.
Він пішов, не озираючись, зникаючи в тінях коридорів так само раптово, як і з’явився. Аміра залишилася стояти на терасі, тремтячи від холоду і від того дивного, небезпечного вогню, що розливався її венами. Вона подивилася на свій ніж. Він більше не здавався їй зброєю. Він здавався свідком її першої, нищівної поразки в самому серці ворожого лігва.