Глава 3: Тіні Червоного Форту

Агра зустріла їх не як місто, а як розпечена паща звіра. Коли караван нарешті підійшов до берегів Ямуни, Аміра відхилила важку завісу паланкіна. Перед нею постала вона — цитадель із червоного пісковику, що височіла над річкою, наче застигла гора запеклої крові. Високі зубчасті стіни, масивні вежі та ворота, що здавалися входом у саме пекло.
— Червоний Форт, — прошепотіла служниця поруч, і в її голосі не було захоплення, лише первісний жах.
Гуркіт нагара — величезних бойових барабанів — розірвав повітря. Звук був настільки потужним, що Аміра відчула його вібрацію в самих кістках. Це був гімн перемоги Бахтіяра, який повертався додому з новим трофеєм.
Паланкін внесли через ворота Хаті-Пол. Тінь від високих мурів упала на Аміру, миттєво поглинувши сонячне світло. Вона здригнулася: холодний камінь форту дихав історіями тисяч смертей і зрад. Її несли нескінченними анфіладами, повз нерухомих вартових із оголеними шаблями, повз заґратовані вікна, з яких, як їй здавалося, за нею спостерігали сотні невидимих очей.
Її привели до Зенани — жіночої половини палацу. Це був лабіринт розкоші: мармурові підлоги з інкрустацією дорогоцінним камінням, фонтани, що тихо дзюркотіли, намагаючись заспокоїти нерви, і важкі шовкові штори, що приховували таємниці.
У центрі головного залу на високому дивані сиділа жінка.
Валіда.
Вона не була молодою, але її постава була рівнішою за списи вартових. Одягнена в суворе темно-фіолетове вбрання, вона тримала в руках чотки, які повільно перебирала довгими, худими пальцями. Її обличчя було маскою спокою, але очі — холодні, проникливі, кольору сталі — дивилися на Аміру так, ніби розтинали її душу.
Аміра зупинилася, не схиливши голови. Пауза затягнулася, стаючи майже фізично болючою. Дзюрчання води у фонтані здалося Амірі гучнішим за грім.
— Приведіть її ближче, — голос Валіди був сухим і шелестким, як папір.
Аміра зробила кілька кроків вперед. Валіда повільно піднялася, і шелест її важкої сукні по мармуру прозвучав як шипіння змії. Вона підійшла до Аміри і почала повільно обходити її по колу, оглядаючи з ніг до голови.
— Раджпутська кров, — вимовила Валіда, зупинившись за спиною Аміри. — Я чую її запах. Запах непокори та пилу Амбера. Бахтіяр привіз додому вовчицю, думаючи, що це лань.
Вона знову опинилася перед обличчям Аміри. Її тонка рука, схожа на кістляву лапу хижого птаха, піднялася і грубо схопила Аміру за підборіддя. Пальці Валіди були крижаними.
— Слухай мене уважно, дівчино, — прошипіла вона, дивлячись прямо в очі Аміри. — Бахтіяр — мій син у всьому, крім крові. Я вигодувала його своєю волею і своєю жорстокістю. Він може володіти твоїм тілом, він може подарувати тобі ці палаци, але в цьому форті кожен подих належить мені. Ти тут не дружина. Ти — заручниця миру, який висить на волосині. Один твій невірний крок, одна твоя образа на адресу нашої віри чи традицій — і я особисто простежу, щоб твоє життя згасло швидше, ніж свічка на протязі.
Аміра відчула, як гнів пересилює страх. Вона не відвела погляду, хоча нігті Валіди боляче врізалися в її шкіру.
— Ви кажете про волю, Валідо, — голос Аміри був тихим, але в ньому бриніла сталь. — Але воля не виховується в тіні. Якщо ви так боїтеся однієї дівчини з Амбера, то, можливо, ваша влада в цьому палаці не така міцна, як ви хочете здаватися.
Валіда різко відштовхнула її обличчя. Її очі спалахнули люттю, яку вона миттєво приховала під тонкою посмішкою.
— Гордість — це розкіш, яку ти скоро не зможеш собі дозволити. Іди в свої покої. Насолоджуйся мармуром і золотом. Це все, що в тебе залишилося від колишнього життя.
Аміру відвели в її нову спальню. Це була розкішна в’язниця з видом на Ямуну. Стіни були прикрашені різьбленим камінням, а ліжко застелене шовком, який коштував дорожче за ціле село.
Вона підійшла до вікна, тримаючись за грати — джалі. Далеко внизу текла річка, а на іншому березі починалася нескінченна пустеля. Аміра відчула таку самотність, від якої хотілося кричати. Вона була в самому центрі імперії, в лігві свого ворога, оточена жінками, які ненавиділи її за те, ким вона була.
Раптово двері відчинилися без попередження. На порозі стояв Бахтіяр. Він був уже без корони, у простому домашньому халаті, але його присутність знову витіснила все повітря з кімнати.
Він мовчки підійшов до неї і зупинився за спиною, дивлячись туди ж, куди й вона — на темні води річки.
— Валіда вже привітала тебе? — запитав він. У його голосі почулася ледь помітна іронія.
— Ваша «мати» попередила мене, що я тут ніхто, — Аміра не повернулася.
Бахтіяр поклав руки на підвіконня по обидва боки від неї, фактично замкнувши її у своїх обіймах, не торкаючись.
— Вона каже правду. Для цього форту ти — ніхто. Але для мене... — він нахилився ближче, так що його дихання знову лоскотало її вухо, — ти єдина, хто посмів дивитися мені в очі без тремтіння. Не бійся Валіди, Аміро. Бійся мене. Бо я — єдиний, хто тримає її руки на відстані від твоєї шиї.
Він простояв так довгу хвилину, створюючи ілюзію захисту, яка була страшнішою за будь-яку загрозу. Потім він так само раптово пішов, залишивши Аміру в тиші, де кожен шурхіт за стіною здавався кроком убивці.