Глава 2: Шлях у невідомість (Весілля в Самбхарі)

Шлях від Амбера до Агри пролягав через розпечену пустелю Раджастану, але для Аміри це була дорога на ешафот. Величезний караван розтягнувся на милі: тисячі воїнів Бахтіяра в сталевих обладунках, що виблискували під безжальним сонцем, сотні верблюдів, навантажених золотом і приданим, і посеред усього цього — її паланкін.
Вона сиділа за щільними шовковими завісами, які не пропускали повітря, але пропускали дрібний, всюдисущий пил. Кожен поштовх паланкіна відгукувався в її хребті. Аміра відчувала себе птахом у золотій клітці, яку несуть на бенкет хижака. Зовні долинав чужий сміх, грубі вигуки воїнів на фарсі та тупіт кінських копит. Час від часу вона чула важкий, розмірений крок жеребця самого Бахтіяра, який їхав зовсім поруч, і тоді її серце зрадницьки стискалося, пропускаючи удар.
Коли сонце нарешті почало тонути в пісках, забарвлюючи пустелю в колір перестиглої хурми, караван зупинився в Самбхарі. Тут, посеред порожнечі, Бахтіяр наказав розбити табір.
— Принцесо, ми прибули. Потрібно готуватися до вечері... і до ночі, — голос служниці тремтів.
Аміра вийшла з паланкіна, і сухе гаряче повітря вдарило їй в обличчя. Табір Бахтіяра був схожий на величезне військове місто з полотна. У центрі височів імператорський шатро — величезна конструкція з червоного оксамиту з золотими навершями.
Її відвели в окрему частину намету, де вже чекала мідна ванна з водою, яка пахла трояндами. Але для Аміри ця розкіш була образливою. Вона бачила крізь щілину в наметі, як воїни розводять багаття і точать свої мечі. Це не було свято любові. Це був тріумф переможця.
Вечеря була накрита в головному шатрі. Підлога була встелена м’якими перськими килимами, на яких стояли низькі столики, заставлені срібним посудом. Бахтіяр уже чекав на неї. Він зняв важкий обладунок, залишившись у легшому чорному каптані, розстебнутому на горлі.
Він не встав, коли вона увійшла. Лише повільно підняв кубок із вином, спостерігаючи, як вона сідає навпроти нього. Між ними була лише невелика відстань, але вона здавалася прірвою.
— У моїх землях наречені посміхаються, — порушив мовчання Бахтіяр. Його голос у тиші намету звучав як низький рик. — Ти ж виглядаєш так, ніби готуєшся проковтнути отруту.
Аміра повільно підняла погляд. Вона не торкнулася жодної страви.
— У моїх землях, — її голос був холодним і чітким, — дівчат не продають вовкам, щоб втихомирити їхній голод. Якщо ви чекаєте на мою посмішку, Бахтіяре, то вам доведеться чекати довше, ніж триває ваше правління.
Він не розгнівався. Навпаки, в його очах промайнуло щось схоже на зацікавленість. Він відставив кубок і подався вперед, спершись ліктями на стіл.
— Вовки не чекають на дозволу, Аміро. Вони беруть те, що їм належить за правом сили. Але я дав слово твоєму батькові, що ти будеш моєю дружиною, а не рабинею. Хоча іноді я не бачу різниці в твоєму погляді.
Він простягнув руку і взяв із тарілки шматочок солодкого інжиру.
— Їж. Ти не їла з самого Амбера. Я не хочу, щоб моя дружина знепритомніла від голоду раніше, ніж ми доїдемо до Агри.
— Я не буду їсти з ваших рук, — відрізала вона, стиснувши пальці так сильно, що браслети врізалися в зап’ястя.
Бахтіяр примружився. Його погляд опустився на її тремтячі руки, а потім знову на обличчя.
— Твоя гордість — це все, що в тебе залишилося? — він підвівся. Його постать закрила світло ламп, кинувши величезну тінь на стіни намету. — Тоді бережи її. Вона знадобиться тобі в Агрі. Там стіни мають вуха, а серця зроблені з льоду.
Ніч опустилася на пустелю раптово і холодно. Всі звуки табору стихли, залишивши лише потріскування смолоскипів біля входу в намет.
Аміра сиділа на широкому ліжку, встеленому важкими покривалами. Вона не зняла жодної прикраси. Вона була в обладунках зі слонової кістки та золота. Коли полог намету відхилився, вона здригнулася, але залишилася нерухомою.
Бахтіяр увійшов мовчки. Він не поспішав. Він повільно зняв свій пояс із кинджалом і кинув його на низьку скриню. Звук удару металу об дерево змусив Аміру затамувати подих.
Він підійшов до ліжка і зупинився поруч. Вона відчувала його присутність кожною клітиною тіла — запах шкіри, вина і чогось небезпечного. Бахтіяр простягнув руку і повільно, майже невагомо, провів кінчиками пальців по її щоці, спускаючись до шиї.
— Ти тремтиш, — тихо сказав він. Це не було запитання. — Ти боїшся мене, Аміро?
Вона підняла на нього свої великі очі, повні прихованої люті.
— Я зневажаю вас. Це не одне і те ж.
Він раптово схопив її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на нього. Його очі в напівтемряві здавалися двома жаринами.
— Зневага — це гарна маска для страху. Сьогодні я не торкнуся тебе. Не тому, що не можу. А тому, що я хочу, щоб ти знала: я володію тобою і без цього. Ти належиш мені. Твоє ім’я, твоє тіло, твої думки — все це тепер частина моєї імперії. Спи, принцесо. Завтра ми продовжимо шлях у твій новий дім.
Він відпустив її так само різко, як і схопив. Бахтіяр не пішов. Він ліг на іншу частину ліжка, прямо в одязі, поклавши руку на руків’я меча, що лежав поруч.
Аміра лежала на самому краю, не заплющуючи очей. Вона чула його рівне, глибоке дихання і розуміла: ця людина — не просто ворог. Він — стихія, яка збирається поглинути її повністю. І найстрашнішим було те, що посеред свого страху вона відчула дивний, пекучий жар там, де його пальці торкалися її шкіри. Це була перша ніч її полону, і вона була довшою за ціле життя.