Глава 1: Вівтар із пісковику

Сонце над Амбером не просто світило — воно карало. Воно висіло над рожевими стінами фортеці, наче розпечений мідний щит, висмоктуючи вологу з усього живого. Аміра стояла біля вузького різьбленого вікна найвищої вежі, і камінь під її долонями здавався гарячим, як щойно випечений хліб.
Вона не мигала. Її погляд був прикутий до горизонту, де небо зливалося з пустелею в одноманітне марево. Там, за кілька миль від священних стін її дому, здіймалася хмара. Це не був пил від суховію. Це був важкий, густий шлейф, який здіймали тисячі копит. Армія Бахтіяра.
Аміра відчула, як під тонкими шарами шовкового сарі по хребту пробіг липкий холодок. Вона знала, що цей пил несе з собою запах крові та заліза. Її батько, Раджа Бхармал, прийняв рішення, яке шепотіли по кутках палацу вже тиждень: мир в обмін на плоть. Мир в обмін на неї.
— Принцесо, пора, — тихий голос служниці пролунав за спиною, наче вирок.
Аміра повільно повернулася. У центрі кімнати вже стояли важкі срібні таці. Одягання було не ритуалом краси, а підготовкою до жертвопринесення.
Служниці рухалися швидко й мовчки. Спочатку на її шкіру нанесли важку олію сандалу та жасмину. Амірі здавалося, що цей аромат її душить, забиваючи ніздрі солодким смородом смерті її свободи. Потім почалося намотування сарі — дванадцять ярдів найтоншого шафранового шовку з золотою ниткою. Кожен оберт тканини навколо її талії відчувався як кільце удава.
Потім прийшла черга золота. Важкий натх — кільце з рубіном — проколов її ніздрю, викликаючи миттєвий біль, від якого в очах виступили сльози. Вона не дозволила їм скотитися. На її лоб опустилася тіка, холодна і масивна. Десятки тонких золотих браслетів нанизали на її зап’ястя, і кожен їхній дзвін відгукувався в її голові похоронним дзвоном.
— Ви виглядаєте як богиня, — прошепотіла стара нянька, але в її очах Аміра бачила лише жалість.
— Я виглядаю як трофей, який почистили перед тим, як віддати завойовнику, — відрізала Аміра. Її голос був дивно рівним, хоча всередині все кричало.
Спуск до головної зали здавався нескінченним. Кожна сходинка віддавалася в її скронях. Коли вона нарешті зупинилася за спиною свого батька, повітря в залі було настільки напруженим, що, здавалося, достатньо одного слова, аби воно вибухнуло.
І тоді він увійшов.
Гуркіт барабанів зовні раптово припинився, поступившись місцем важкому кроку кованих чобіт. Бахтіяр не йшов — він заповнював собою простір. Він був вищим за більшість чоловіків у залі, але не це робило його таким лякаючим. Це була його аура. Від нього пахло конем, порохом і якоюсь первісною, неприборканою силою.
Його каптан кольору запеклої крові був припорошений дорожнім пилом, і він навіть не подумав його обтрусити. Це було виявом найвищої зневаги до етикету Амбера. Його обличчя, засмагле до кольору темної бронзи, було незворушним. Різкі вилиці та шрам, що перетинав ліву щоку, робили його схожим на хижака, який щойно закінчив полювання.
Бахтіяр зупинився посеред зали, ігноруючи поклони міністрів. Його погляд — темний, бурштиновий, наче розплавлена смола — почав повільно блукати залою, поки не зупинився на ній.
Аміра не опустила очей. Вона відчула, як кусає зсередини щоку, щоб не затремтіти. Його погляд не був хтивим. Він був оцінюючим. Так дивляться на фортецю, яку збираються взяти штурмом, вишукуючи слабкі місця в мурах.
— Раджа, — голос Бахтіяра був низьким, із хрипотою, яка вібрувала в самому повітрі. — Я прийшов за своєю частиною угоди.
Батько Аміри зробив крок вперед, його голос тремтів, хоча він намагався говорити гордо.
— Моя донька, Аміра, стане вашим щитом і мостом між нашими народами.
Бахтіяр знову подивився на неї. Цього разу він підійшов ближче. Відстань між ними скоротилася до двох кроків, і Аміра відчула жар, що виходив від його тіла, наче від розпеченої печі. Він підняв руку — мозолисту, з широкими шрамами на кісточках пальців — і повільно простягнув її до неї.
Це був жест підтвердження володіння.
Аміра змусила себе підняти свою руку. Її пальці, прикрашені мехенді та перснями, здалися неймовірно крихкими в порівнянні з його долонею. Коли їхня шкіра зіткнулася, вона ледь не відсахнулася. Його хватка була миттєвою і залізною. Він не просто тримав її за руку — він стиснув її так, що золото браслетів врізалося в її шкіру.
Він нахилився до її вуха, так низько, що його гаряче дихання обпекло їй шию.
— Ти думаєш, що ти жертва, Аміро? — прошепотів він так, щоб чув лише вона. — Ти помиляєшся. Ти — ціна, яку я погодився прийняти, щоб не спалити це місто дотла. Дивись на мене.
Вона змусила себе підняти голову. У його очах вона побачила не кохання і навіть не симпатію. Там була темрява, така ж глибока, як прірва під стінами Амбера. І в цій темряві вона вперше побачила своє відображення — маленьке, тендітне, але з вогнем ненависті в очах, який він, здавалося, оцінив ледь помітною, кривою посмішкою.
Угода була скріплена. Сонце за стінами нарешті почало сідати, забарвлюючи світ у колір крові. Аміра знала: з цієї хвилини її життя в Амбері закінчилося. Попереду була лише Агра і чоловік, який збирався зламати її або згоріти разом із нею.