- 10 -

— Ти чого?

Сільсія не розуміла поведінки подруги, яка причаїлася. Коли ж коні почали гребти копитами землю, Аберхат зрозуміла, що справа в хижаку, який неподалік причаївся.

— Сі, що ти знаєш про фонеусів*?

— Кого?

— Рід хижих ссавців, родини Німраві*.

— Знайшла час для лекцій! — Аберхат закотила очі, схрестив руки на грудях.

Якщо Сільсія більше практикувала фізичні вміння, щоб компенсувати мінімальність магії, то Татіра покладалася на свій гострий розум, та рефлекси. Олавей була не поворотка, але їй вдавалося вчасно реагувати на будь-які загрози.

— Фонеус – небезпечна тварина, і моїх вмінь буде замало, щоб нас захистити, — Татіра продовжувала оглядатися довкола.

Біля чобіт Олавей вже сформувався тонкий шар льоду, який повільно розповсюджувався, вкриваючи зелену траву білою помороззю.  Сільсія по-доброму заздрила вмінню подруги, яка могла заморозити буквально все, до чого торкалася і при цьому залишатися аж занадто доброю і в буквальному сенсі – сонячно-теплою людиною. Саме надаючи оцінку зовнішньому вигляду, супротивники завжди недооцінюють навички чаклування Татіри.

— Це небезпечна тварина, я зрозуміла. Нагадай мені кілька рядків з підручника про цих фонеусів?

— Фонеус – велика кішка, має два довгих, конусоподібних ікла, якими з легкістю розриває своїх жертв. В іклах є отрута, який власне паралізує жертву. Достатньо легкої подряпини. Дорослий фонеус завдовжки сто тридцять сантиметрів, а вага не менше ста шістдесяти кілограмів. Короткі ноги тварини компенсувалися силою та швидкістю, яку він досягає максимально в короткий час. І найголовніше, фонеуси ніколи не полюють поодинці, завжди зграями, збільшуючи успіх свого полювання.

Татіра була ходячою енциклопедією знань, і лише сімейні фінансові проблеми не дали їй вступити до академії, щоб отримати офіційну ліцензію.

— Пресвятий Тораллак*, тільки не кажи, що ти думаєш, що цей ліс їхніх ареал існування?

— Це припустимо, — шар льоду під чобітьми Тітіри став товщими, а гиркання коней гучнішими. — Я скажу тобі більше, їх не можна вбивати. Вони занесені до блакитної книги Доал*.

— Що?! Тобто вони можуть полювати на нас, а ми ні?

— Це ми зайшли на їхню територію, і ми потенційно їхній обід.

— Гіршого й бути не може!

Сільсія виструнчилася, стаючи в бойову стійку. Її магічний потенціал був менше середнього, але цього було достатньо щоб врятуватися від хижих тварин. Принаймні так думала Аберхат.

— Коли так говорять, в книгах завжди стається поворотний сюжет, де ситуація стає ще гіршою! — іронічно вимовила Олавей. — Зараз потрібно обережно забрати коней, а після…

— Обережно покинути цей ліс і не стати чиїмось обідом!

— Так.

***

Едейн натиснув на кристал, що був вбудований в стіну. Ніхто в королівстві(звісно окрім людей, яким довірили таємницю) не здогадувався, що камінь якого основна функція – освітлення, ще й слугував для відкриття потаємних дверей,.

Таємних ходів в королівському палаці Рівейр було достатньо. В особистій бібліотеці правлячої династії навіть зберігалися цілі карти палацу та створених коридорів та кімнат. Та на цих картах не було однієї єдиної кімнати, яку Едейн привласнив майже відразу, як померла його дружина. 

Знайшов її випадково, король не зміг повірити власним очам, що палац Рівейр все ще міг містити щось приховане. Зрештою, ця кімната стала укриттям Едейна, де він знімав корону та весь тягар обов’язків, які завжди були на його плечах.

Кімната була повністю із чорного каменю, без вікон але мала достатньо атрибутів для затишку. М’який килим, невеличкий диван, стелаж із запасом витриманого вина, письмовий стіл та кілька зручних стільців. Єдиним джерелом світла був розпалений камін.

Саме в цю кімнату Едейн приходив, коли йому потрібно було привести думки до ладу, та коли його слова, ніхто не мав почути. За роки свого правління, він добре впевнився, що в стінах є вуха, і навіть тоді, коли здавалося немає свідків, вони все ж були.

— Мій королю, я прибув, щойно отримав вашого листа!

— Тримай, — Едейн ніяк не відреагував на поклін чоловіка, відраз йому вручивши келих з вином, на знак довіри. — Добре, що ти прибув саме зараз.

— Ви справді хочете, щоб я діяв згідно з вашим листом? — перепитав чоловік, пильно дивлячись в сірі очі короля.

— Так. Я не прямий нащадок сімейства Астрід. Трон і корона нехтують моєю силою. Арміса не передала мені правління коли помирала.

«Обдурила мене! Ти Арміса це навмисне затіяла! Ти навіть після смерті дошкуляєш!»

— Хіба таке можливе?! Ви ж член родини Астрід! Чому вас трон і корона не приймає?

Подив чоловіка був надто відкритим, на що Едейн лиш всміхнувся.

— Лише прямі нащадки можуть сидіти на троні й носити корону, — Едейн поглянув на золотий обідок, що блищав в світлі полум’я, лежачи на столі, як щось не значне. — Я змішаної крові.

— Але вас обрали!