- 8 -

— Капрал Уайт! Яка приємна зустріч!

Молода жінка років тридцяти п’яти широко всміхнулася, демонструючи свої ідеально рівні, білосніжні зуби. Її пухкі червоні губи контрастували зі світлою шкірою, а розкішні кучері діставали майже попереку. Одела завжди носила закриті сукні, що повторювали кожен вигин її тіла, але при цьому мали комір під шию, довгі широкі рукави й завжди закривали коліна. Чорна підводка підкреслювала зелені очі, а високі підбори компенсували низький зріст. Одела Хітоель була власницею Чорного діаманту, і не дивлячись на її розкішну зовнішність, вона була досить жорсткою керуючи найпопулярнішим місцем в столиці.

— Пані Хітоель, дякую, що виділили час в своєму напруженому графіку й погодились зустрітися особисто.

Роувен поважав Оделу, яка була справжньою бізнеследі, й керувала досить великою кількістю людей. Та повага каправа полягала саме в чистоті бізнесу, який Хітоель вела чесно. На відмінну від свого батька, який не сплачував податків, та примусово залучав своїх працівників до роботи на невигідних умовах, Одела все реорганізувала на свій лад, отримавши схвалення корони.

— Не кожен день, капрал гільдії Анзу заходить до мого кабінету на чашечку чаю, — Одела знову широко всміхнулася. — Чим можу вам допомогти?

Кабінет Хітоль був звичним, і не надто відрізнявся від тих сірих кабінетів, якими володіли більшість державних чиновників. Залізні стелажі заповнені документацією, коричневий стіл зі стільцями для ведення переговорів, щільні сірого кольору франки, і єдиною окрасою були розмальовані білі стіни, але знову таки малюнки були виконані чорною фарбою.

— Мені потрібна особиста послуга.

Прислужниця увійшла в кабінет з тацею, на якій вже парував замовлений Оделою, заварений ароматний чай. Поставив перед капралом фарфорову чашку, прислужниця поквапилася налити чай, після чого все повторила для Хітоль. Лишив на столі самовар, прислужниця відразу покинула кабінет.

Зацікавленість в Сільсії для Роувена тепер набула зовсім іншого значення. Дівчина була не просто об’єктом його симпатії, чи цікавості, вона була першою претенденткою на роль спадкоємиці. Уайту конче потрібно було підтвердити свої здогадки або ж спростувати.

— Що я чую, — Одела зробила ковток чаю, і майже відразу відставила чашку. Вона уважно поглянула на капрала, після чого провела вказівним пальцем по кайомці чашки, стираючи залишений слід від червоної помади. Її обличчя вмить стало серйозним.  — На моїй пам’яті, ви вперше просите про особисту послугу. І що вам потрібно від Чорного діаманту?

— Інформація. Якщо конкретно, то мене цікавить особиста інформація одного вашого відвідувача.

Уайт зробив кілька ковтків чаю, який йому смакував. Капрал не знав, збіг це, чи Хітоль справді знала його вподобання.

— Політика нашого закладу… — почала говорити Одела, але відразу змовкла, коли уважний погляд капрала зосередився виключно на ній. Хітоль прочистила горло так, мов там щось застрягло. — Капрале, я чудово знаю закон.

— І все ж ви можете зробити для мене виключення, — Роувен відставив порожню чашку, все ще не зводячи свого виваженого погляду з Одели, яка відчувала страшенний дискомфорт від його компанії. За весь час своєї служби, Уайт добре знав, що не всі можуть витримати його погляду, і інколи це було набагато ефективніше аніж залякування, чи слова. — Пані Хітоль, я ж не вимагаю у вас бухгалтерських звітів…

— В мене все чисто! — відразу заперечила Одела.

— Я просто хочу знайти дівчину, яка мене зацікавила.

— Ось воно що, — Хітоль видихнула з полегшенням, змінився навіть її вираз обличчя. — З цього варто було й починати.

— На знак моєї вдячності, ви можете розраховувати на мене під час святкування Селевої ночі*.

— І свято Денкіри*.

— Пані Хітоль…

— Ваша присутність завжди супроводжується ажіотажем. Відвідати два свята не така вже й велика плата, за особисту інформацію дівчини. Капрале, гадаєте я не права?

— Ви чудово вмієте вести справи.

«Здається мені доведеться не одну стрічку покласти до снопа…»

 Роувен більше не став щось говорити, а Оделі більшого й не потрібно.

— Принесу книгу реєстрів.

***

— Що це таке? — Адріан тримав в руці лист на якому була королівська печатка разом із печаткою Уайта. — Відколи це, щоб нам зустрітися, потрібні офіційні листи? — широка посмішка з’явилася на його обличчі.

Адріан був відкритою книгою, він ніколи не приховував своїх емоцій на відміну від Роувена, який постійно себе в цьому стримував. Час від часу Уайт по-доброму заздрив другові, який не відчував потреби в стриманні емоцій. Адріан якщо ненавидів, то всією душею, кожною клітинкою свого тіла, і не хвилювався про те, щоб це продемонструвати, так само стосувалося й почуттів. Уайт не вмів пригати у вир почуттів з головою, завжди все аналізуючи й зважуючи. Навіть зараз, коли він був переповнений сумнівами щодо Сільсії, він не дозволяв собі навіть крихти сподівання, що вона могла б виявиться не тою, хто потрібна королю.

— Це офіційний лист короля, — Роувен знизив плечима.

— Тут твоя печатка також стоїть.