- 6 -

Коли до кімнати повертається Адріан він застає напівпорожню пляшку та захмелілого друга, який зовсім не нехтував алкоголем за час його відсутності. За весь час їхньої дружби, Даерон міг на пальцях однієї руки перерахувати скільки разів Уайт випивав так, щоб буде добряче захмелівши.

— Ти ніколи не вмів пити, — Адріан всідається в крісло, підставляючи склянку, щоб Роувен наповнив і його. — Невже все так було препаскудно?

— Навпаки, — він широко всміхається, і ця посмішка була другим підтвердженням, що капрал Уайт випив більше своєї норми. — Моя зустріч була з тою самою брюнеткою.

Згадка про Сільсію викликала незрозуміле тепло в грудях, але Роувен вперто все спихав на випитий алкоголь та цікавість, яку він не задовольнив.

— І? — цікавість Адріана проявляється широкою посмішкою яка відразу ж зникає. — Ти п’єш, значить нічого не сталося.

— Невинний поцілунок.

За словами Роувена відразу слідує холодна байдужість, надто звична для Адріана, щоб бути чимось новим. Уайт не розповідає про маленький секрет Аберхат, і це зовсім не від того, що він збирається нікому не розповідати, він просто не хоче ділитися цим. Надто довго вони разом товаришують.

— І все?

— Вона не з тих, як ти виразився, овечок, яка очікувала зустрічі з капралом.

— Мені здається чи ти все надто ідеалізуєш?! — Даерон відкинувся на спинку крісла, тяжко зітхаючи. — Говорити можна багато що, зовсім інше погляд. Він завжди виказує те, що людина старанно жадає приховати. І ти ж сам сказав, був невинний поцілунок. Тоді чому в тебе такий вигляд як у побитої собаки?

— Можливо я караю себе за те, що не зміг бути відвертим в своїх бажаннях, — гортанний сміх вирвався з вуст захмелілого Роувена. — Вона цікавить мене не на жарт, а я її просто відпустив.

— Покладися на долю, якщо вона твоя, то будь певен, ваші шляхи ще перетнуться. А зараз друже, давай просто вип’ємо! Моя зустріч не мала таких приємних бонусів, як твоя.

«Сільсія Аберхат, ми точно з тобою ще зустрінемося!»

***

— Володарка тіней, ти мусиш її віднайти й привести цілою та неушкодженою до палацу.

Слова короля луною відбиваються у вухах карала Уайта. Він втягує повільно ніздрями повітря, намагаючись вгомонити пульсацію в скронях. Випитого вчора алкоголю в борделі, було забагато, і навіть зілля від похмілля не привело так його до тями, як слова короля.

«Володарка тіней! Сільсія керувала тіню! Як же хочеться вірити в те, що є ще одне дівчисько яке володіє цією силою…»

Едейн Астрід виважено сидів на своєму троні, підпираючи лівою рукою підборіддя. В свої сорок шість король був вдівцем, поховавши свою королеву. Більше Едейна не міг одружитися, оскільки всіх претенденток і навіть наложниць, переслідувала смерть. Не міг король й зачати спадкоємиця. Кожна жінка яка вагітніла від Едейна, зрештою помирала в муках при пологах.

Король так зосередився на збережені дорогоцінного трону, який успадковувався виключно членами родини Астрід останні тисячу років, що, окрім того, щоб повернути вислану доньку, він більше не бачив іншого виходу для збереження влади.

 Сірі очі короля були сконцентровані на Роувені Уайті, капралові гільдії Анзу*.  Едейн все ще вважався досить молодим королем, і мав прихильність та любов свого народу і цього йому було майже достатньо. Звісно за успішним та процвітаючим правлінням завжди стояла зворотна темна сторона. Цією темною стороною були вмілі чаклуни, яким набридло жити під правлінням сім’ї Астрід.

Влаштовані підступи, інтриги проти правління, Едейна зовсім не бентежили. Прямих доказів завжди бракувало для підтвердження причетності когось конкретного, а виклик королю прямо ніхто не наважувався кинути. Наразі, єдиною проблемою  правителя королівства Оус-Доал було відсутність спадкоємця. Він втрачав свою могутність.

Астрід тяжко зітхнув дивлячись на підлогу й згадуючи про свою єдину доньку, якій вдалося  вижити, тільки завдяки Арміс.

«Матір тебе відіслала, бо гадала, що так буде для тебе краще. Тепер, донечко, ти мені потрібна. Ти потрібна королівству Оус-Доал! Разом в нас все вийде! Я покладу край цьому прокляттю!»

Король повільно перевів свій погляд на молодого амбіційного капрала який очолив гільдію Анзу, замінивши свого батька на посаді, відразу ж, як той помер. Едейн не пам’ятав жодного разу, щоб на обличчі Роувена були присутні емоції, завжди холодна маска та щира відданість короні. Саме цими якостями Роувен підкорив короля й заволодів його повною довірою ще до того як очолив гільдію.

Астрід чудово розумів, що не міг він більше нікому доручити місію, окрім капрала Уайта, в якому був впевнений більше аніж у власних охоронцях.

— Колись твоєму батьку було доручено сховати мою доньку в безпечне місце. Тепер, саме ти, приведеш її до палацу, щоб вона зайняла своє законне місце, — Едейн ледь всміхнувся, рукою проводячи по чорному бильцю оздобленого шкірою та дорогоцінним камінням. — Ніхто не має знати яку ти місію виконуєш, куди й за ким прямуєш.

Всередині Роувена цілий вихор емоцій, які він в черговий раз стримує, ховаючи глибоко в середині за сімома замками.

— Як накажете, мій королю.