Глава 22. Тіні, що знають більше

Глава 22. Тіні, що знають більше

«Коли шлях розходиться — істина лишається там, де темніше за все.»

Після всього зробленого з’явилося відчуття дивної тиші.

Наче буря відступила — але не пішла.

Еміль довго дивився на документи, складені в шкіряну течку. Вони були важчими, ніж здавалися. Не вагою — значенням. Квитів тепер мав захист, торгівлю, майбутнє. І це майбутнє трималося на кількох підписах, печатках і їхніх рішеннях.

— Ти йдеш із ними, — сказав він Катрин, простягаючи документи. — Особисто. Передаси голові села. Поясниш усе.

Катрин кивнула без запитань. Вона вже давно зрозуміла: коли Еміль говорить так спокійно — рішення прийняте остаточно.

— Я візьму двадцять воїнів, — додала вона. — Дійдемо швидко.

— І обережно, — сказав Герман. — Чорний орел тепер усім видно.

Воїни збиралися мовчки. Не було пафосу, не було промов. Лише чіткі рухи, застібки, ремені, коні. Загін рушив дорогою назад — туди, де вже чекало їхнє перше справжнє володіння.

Коли пил осів, на узбіччі лишилися лише двоє.

Еміль і Герман.

Як колись.

Вони йшли вузькою вуличкою Ізумрудного Замку, без супроводу, без прапорів, без зброї напоказ. Двоє молодих чоловіків у простих плащах — саме так найкраще зникають серед міста.

— Знову вдвох, — сказав Герман, усміхнувшись. — Як у Озерянці.

— Тоді ми шукали, хто нас грабує, — відповів Еміль. —

— А тепер — що може зламати королівства.

Він зупинився, глянув на місто. Тут було все: купці, п’яниці, солдати, писарі, злодії. І серед них — відповіді.

— Другий фрагмент не лежить у скрині, — тихо сказав він. —

— Його хтось охороняє. Хтось про нього знає.

— І хтось боїться, щоб він не сплив.

Герман кивнув.

— Тоді почнемо знизу.

— Таверни. Архіви. Люди, що говорять зайве за кухоль вина.

Еміль усміхнувся.

— Як у старі добрі часи.

Вони рушили вглиб міста — туди, де світло ліхтарів не дістає до кутів, де слова важать більше за золото, а правда завжди має ціну.

І десь там, у тінях Ізумрудного Замку,

на них уже чекала наступна частина пазлу.
 

Вони не пішли до тієї ж таверни, де ще вчора наймали воїнів.

Надто очевидно.

Еміль звернув у бік старого міського кільця — туди, де камінь був темніший, будинки нижчі, а історія міста відчувалася не в гербах, а в тріщинах стін. Тут колись жили архівісти, купці старої школи, люди, які пам’ятали Ізумрудний Замок.

— Якщо другий фрагмент тут, — сказав Герман, — він не в палаці.

— Він у тих, хто пережив зміну влади, — відповів Еміль. — Або нажився на ній.

Вони зупинилися біля закинутої винної крамниці. Вивіска стерта, двері нові — занадто нові для покинутого місця.

— Тут хтось живе, — прошепотів Герман.

Еміль не відповів. Він уже дивився на сліди: підкови, свіжа глина, недопалки. Не багаті — обережні.

Вони пішли далі, до кварталу, де сходилися три дороги: до портових складів, до старих архівів і до підземних ходів, про які місто воліло не згадувати. Тут завжди було людно — і водночас ніхто нікого не знав.

У першій таверні вони не затримались. У другій — сіли. Замовили просте. Слухали.

— …кажу тобі, ті папери — прокляття, — бурмотів хтось біля вогню.

— Хто має печатку — довго не живе.

— Бо королі не люблять, коли минуле дихає їм у спину.

Еміль і Герман переглянулися.

Пізніше вони вийшли на площу зі старим колодязем. Навколо — крамниці, міняйли, нічні сторожі. Саме тут, за словами напівп’яного книжника, колись зник хранитель королівських реєстрів — той, що знав забагато.

— Якщо фрагмент і не тут, — сказав Герман, — то ключ до нього точно тут був.

— А ключі не зникають, — відповів Еміль. — Вони просто змінюють руки.

Він глянув у темний провулок, де світло ліхтаря не доходило до землі.

— Хтось за нами спостерігає, — тихо додав він.

— Я знаю, — сказав Герман. — Уже кілька кварталів.

Вони рушили далі — повільно, не ховаючись. Бо тепер це була не втеча.

Це було полювання.

І десь у цьому місті вже вирішували:

говорити з ними…

чи спробувати змусити їх замовкнути назавжди.
 

Ніч опустилася на Ізумрудний Замок беззвучно.

Еміль і Герман зникли в тіні старого кварталу, де вулиці звужувалися, а камінь під ногами був слизький від вікової вологи. Тут місто дихало інакше — не криками ринку, а шепотом підземель.

— Вхід має бути десь тут, — тихо сказав Герман, торкаючись стіни. — Колись ці ходи вели до складів вина.

Еміль кивнув. Він відчував це місце шкірою. Повітря було холодніше, важче. Запах цвілі й старого заліза.

Вони спустилися сходами, що давно втратили форму. Світло ліхтаря різало темряву вузьким клином. Вода капала зі склепіння — ритмічно, як відлік часу.

— Тут легко зникнути, — прошепотів Герман.

— І легко померти, — відповів Еміль.

Хід розгалужувався. Вони обрали лівий — вузькіший, менш протоптаний. Саме там зазвичай чекають.

Крок.

Ще один.

І тоді — шурхіт.

Еміль зупинився миттєво, підняв руку. Світло згасло. Темрява накрила їх, але очі вже звикли.

— Двоє… ні, троє, — ледве чутно сказав Герман. — Попереду і зліва.

Еміль повільно зсунув руку до руків’я меча. Серце билося рівно. Ні страху — лише зосередженість.