Глава 21. Коріння влади

Глава 21. Коріння влади

“Коли перша земля схиляє коліна перед завойовником, а село тремтить від нового порядку, знай: влада починається з кісток переможених, але трон мертвих чекає на тих, хто не зупиниться на крові.”

— З хронік Еміля, після взяття Квітова.

Після того як Квитів перейшов під його контроль, Еміль не став зволікати.

Він добре знав: перша ніч без порядку — це насіння майбутнього бунту. Тому накази пішли одразу, чітко й без зайвих слів. Солдати вийшли за межі села, розбили табір на пагорбі — палатки поставили рівно, вогнища рознесли, коней прив’язали так, щоб не топтали поля. Жоден дім у селі не зайняли. Жодної комори не відкрили.

Люди це помітили.

Еміль разом із Германом пішли до голови села. Тепер це була не розмова про страх — це була розмова про майбутнє.

— Перше, що ми робимо, — сказав Еміль, розкладаючи на столі грубу мапу місцевості, — це повністю розриваємо будь-які зв’язки з Талисією. Жодної дани, жодного каравану, жодного слова.

Голова мовчки слухав, тримаючи руки на колінах.

— Наш єдиний торговий шлях — Кронсенвиль, — продовжив Еміль. — Вони наш союзник. Єдиний.

— Ми створимо нові каравани. Офіційні. Під захистом.

Герман додав:

— Без торгівлі село не виживе. Але з правильною — виросте.

Еміль кивнув і перевів розмову далі:

— Землю треба готувати під новий урожай. Не чекати осені.

— А ще… — він зробив паузу, — виноград.

Голова села підняв очі.

— Тут ніколи не вирощували виноград.

— Відтепер будете, — спокійно відповів Еміль. — Земля дозволяє. Клімат — теж.

— Вино — це товар, який купують навіть під час війни.

Він дістав мішечок і поклав його на стіл. Метал глухо дзенькнув.

— Шість тисяч динарів.

— На робітників. На саджанці. На інструменти.

— Це аванс. Не борг.

Голова села довго дивився на мішок, ніби не вірив, що срібло не зникне.

— А ти? — нарешті спитав він. — Ти ж не залишишся?

— Ні, — чесно відповів Еміль. — Я піду в Кронсенвиль.

— Мені потрібні договори. Печатки. Документи.

— Торгівля має бути законною, інакше нас розірвуть між двома коронами.

Він підвівся.

— Я залишаю тут двадцять воїнів.

— І мого заступника — Бундука.

— Він відповідатиме за гарнізон і порядок.

Герман додав, уже на виході:

— Якщо щось піде не так — ми повернемося швидко.

Еміль зупинився на порозі.

— Я повернуся, — сказав він твердо. — З новинами. І з угодами.

— Квитів більше не буде забутим селом.

Коли вони вийшли, над селом уже підіймався рівний дим від таборових вогнищ. Люди працювали. Солдати стояли на варті. Вперше за багато років — без страху.

Еміль поглянув на дорогу, що вела до Кронсенвиля.

Він уже мав землю.

Тепер йому потрібні були печатки.

 

Підготовка до виходу тривала з самого ранку.

Табір за селом жив чітким, злагодженим рухом. Воїни перевіряли спорядження, підтягували ремені, міняли підкови коням. Ніхто не метушився — накази були прості, і кожен знав своє місце. Бундук стояв біля імпровізованої варти, уважно оглядаючи людей, яких залишали в Квитові.

Еміль підійшов до нього.

— Село на тобі, — сказав він тихо. — Порядок, без зайвої жорстокості.

— Я знаю, — відповів Бундук. — Вони не бояться. Це головне.

Еміль кивнув.

— Якщо буде загроза — тримайся, але не геройствуй. Я повернуся.

Бундук усміхнувся краєм вуст.

— Ти повернешся з паперами. А я зроблю так, щоб тут було куди повертатися.

Вони потисли один одному руки — без пафосу, по-воєнному коротко.

До полудня загін був готовий.

Еміль, Герман і Катрин рушили разом із двадцятьма воїнами. Дорога вела на захід — до Ізумрудного Замку, першого великого міста Кронсенвиля.

Перші кілометри йшли мовчки. Село поволі зникало за пагорбами, а замість нього з’являлися відкриті поля. Земля тут була родюча, темна, але давно занедбана — війна висмоктала з неї людей швидше, ніж урожай.

— Дивно, — озвався Герман, порушуючи тишу. — Ми вийшли з Квитова… і вперше я не відчуваю, що за нами женуться.

— Бо тепер у нас є куди повертатися, — відповів Еміль. — І є що втрачати.

Катрин їхала трохи збоку, уважно дивлячись на дорогу.

— У Кронсенвилі нас слухатимуть, — сказала вона. — Але не повірять одразу.

— Повірять силі, — сказав Герман.

— І порядку, — додав Еміль.

Ближче до вечора дорога зайшла в ліс. Дерева тут стояли густо, але не загрозливо — старий торговий шлях, утоптаний роками. Подекуди траплялися зламані вози, обгорілі стовпи, покинуті табори.

— Тут проходили каравани, — зауважила Катрин. — І їх не раз били.

— Тепер будуть проходити під нашим захистом, — відповів Еміль. — Коли ми отримаємо печатки.

Воїни позаду почали тихі розмови. Хтось сперечався про те, скільки платять у Кронсенвилі, хтось — про те, чи правда, що в Ізумрудному Замку стіни облицьовані зеленим каменем. Хтось мовчки слухав, просто радіючи, що сьогодні не потрібно битися.

Під вечір вони зробили привал біля струмка. Коні пили воду, воїни розводили вогонь. Еміль сидів трохи осторонь, дивлячись, як сонце сідає за ліс.