Глава 20. Після тріумфу — порожнеча

Глава 20. Після тріумфу — порожнеча

“Коли стіни замку падають, а кров ворогів стає фундаментом нової влади, пам’ятай: трон мертвих не для переможців, а для тих, хто готовий стати привидом у своєму власному королівстві.”

— З хронік Лорда Генріка Третього, записане після битви за Вершворт.

Перемога у Вершфорті не принесла спокою.

Навпаки — вона оголила втрати.

Еміль стояв у дворі замка й дивився, як знімають останні тіла зі стін. Камінь був вимитий водою, але не очищений від пам’яті. П’ятнадцять імен — не записаних, не викарбуваних — просто відсутніх. Вони не кричали про це вголос, але кожен у загоні рахував мовчки.

— Довго тут не затримаємось, — сказав Герман, підійшовши ближче. — Замок не для нас.

Еміль кивнув.

— І не час, — додав він. — Поки про Вершфорт говорять, треба рухатися.

Вони зібралися швидко. Без урочистостей, без прощань. Воїни Кронсенвілю вже пакували табір, готуючись іти далі за наказами Генрика. Для загону Еміля замок став лише перехрестям, а не домом.

Їм бракувало людей.

П’ятнадцять воїнів — це не просто цифра. Це дірки у строю, порожні місця біля вогнищ, тиша там, де ще вчора сміялися. І якщо вони збиралися йти далі — на війну, на політику, на шлях, який самі собі обрали — ці місця треба було заповнити.

— Йдемо до табору найманців, — вирішив Еміль. — Там знайдемо тих, хто не боїться роботи.

— І тих, кому вже нема куди повертатись, — додав Герман.

Вони вийшли з Вершфорту на світанку.

Дорога вела вниз, крізь поля, що ще пахли димом після боїв. Подекуди валялися кинуті шоломи, зламані списи — сліди того, що війна тут побувала й пішла далі. Загін рухався тихо. Люди були втомлені, але зібрані. Перемога додала їм ваги — тепер на них дивилися інакше.

— Чув? — прошепотів хтось у хвості. — Це ті, що Вершфорт взяли.

— Кажуть, їхній командир ще молодий, — відповіли. — Але тримається, як старий вовк.

Еміль чув ці слова, але не реагував. Чутки — це тінь. Вона росте швидше за людину, але так само швидко може зникнути.

До табору найманців вони дісталися під вечір.

Той самий запах — диму, поту, шкіри. Ті самі голоси — грубі, смішливі, злі. Але тепер, коли загін Еміля увійшов між наметами, погляди не були байдужими. Люди зупинялися. Хтось підводився з колод. Хтось мовчки кивав.

— Вони повернулися, — сказав хтось.

— І не з порожніми руками.

Еміль і Герман пройшли до центру табору. Там, де завжди збиралися ті, хто шукав роботу або продавав свою силу. Біля вогнища сиділи різні люди: молоді, з голодними очима; старі, з руками, що пам’ятали десятки боїв; ті, хто ще вчора служив королю, а сьогодні — нікому.

Еміль зупинився.

— Нам потрібно п’ятнадцять, — сказав він голосно, але спокійно. —

— Не для охорони.

— Для війни.

Хтось пирхнув. Хтось усміхнувся.

— Проти кого? — запитали з натовпу.

— Проти тих, хто стане на шляху, — відповів Герман. —

— Ми не обіцяємо легких днів.

— Але обіцяємо, що не кинемо.

Настала пауза.

Потім один чоловік підвівся. За ним — другий. Третій довго вагався, але теж зробив крок уперед.

— Я піду, — сказав хтось. —

— Чув, ви своїх не лишаєте.

Еміль подивився на них уважно. Не рахував — запам’ятовував.

— Завтра на світанку, — сказав він. —

— Хто передумає — йдіть зараз.

Ніхто не рушив.

Коли вони відійшли до свого вогнища, Герман тихо сказав:

— Ми знову збираємо загін.

Еміль дивився у полум’я.

— Ні, — відповів він. —

— Ми збираємо шлях.

І цей шлях знову вів у війну.

 

На світанку вони рушили далі.

Туман ще лежав у низинах, трава була холодна від роси, а кроки людей звучали глухо й рівно. Загін ішов мовчки — не від втоми, а від думок. Після Вершфорту кожен розумів: війна більше не буде серією випадкових сутичок. Вона стала справою.

Еміль їхав попереду, дивлячись на дорогу, але насправді — всередину себе.

Динари швидко танули. Платня воїнам, їжа, зброя, лікування поранених — усе це не чекало. Разові завдання більше не давали потрібного бюджету. Навіть великі контракти — це було тимчасово. А люди за спиною чекали не тимчасових рішень.

Він знав, як роблять лорди.

Грабують села.

Забирають худобу.

Беруть данину страхом.

Еміль стиснув щелепу.

— Ні, — прошепотів він сам до себе. — Не так.

Він згадав Озерянку. Крики. Порожні комори. Погляди людей, які розуміли, що їх знову залишили самих. Він присягнув собі тоді — і не збирався зраджувати цю клятву.

Коли колона зупинилася перепочити, Еміль під’їхав до Германа.

— Нам потрібні гроші, — сказав він прямо. — Не разові. Постійні.

Герман мовчки кивнув.

— Я думав про те саме, — відповів він. — Але шляхів не так багато.

Еміль глянув на поле, на далекі дахи села, що ледь виднілися за пагорбом.

— Ми не будемо нищити села, — сказав він повільно. —

— І не будемо грабувати людей.

Герман підняв брову.

— Тоді як?

Еміль зробив паузу, підбираючи слова.